Михайло Хазін: Про масштаби економічного спаду

Михаил Хазин: О масштабах экономического спада

Потрібно прийняти, що ми умовно знаходимося в СРСР у 50-ті роки, і починати відновлювати ті механізми, які були ліквідовані за останні 25 років

Я вже неодноразово писав про те, що за підсумками розпочатого в 2008 році останнього кризи падіння ефективності капіталу (нагадаю, що до того подібні кризи були в 1907-08 роках, період 1930-32 рр. і в 70-ті роки, коли криза був розтягнутий за рахунок постійної емісії), які по ефективності економіки ми прийдемо» у 20-ті роки минулого століття. Питання тільки в тому, що при цьому мається на увазі?
 

Чи справді ми повинні будемо повернутися до паровозної тязі, відмовитися від реактивних літаків і комп’ютерів? Або ж це буде виглядати якось інакше? Для відповіді на це питання показників особистого і національного доходу буде недостатньо, необхідно розглядати дуже багато додаткові аспекти.

У тих моїх роботах, в яких я міркував виключно про цифри, було зазначено, що сьогодні в США (оскільки на сьогодні світова економіка у бреттон-вудської редакції представляє з себе єдину доларову систему) витрати домогосподарств перевищують їх реальні доходи десь на 25%.

Цю цифру можна було досить легко оцінити до 2008 року (коли економіка стимулювалася в основному за рахунок зростання приватного боргу), зараз це набагато складніше, оскільки стимулювання йде через державний бюджет. Але оскільки з 2008 року принципових змін у доходах і витратах домогосподарств не було, можна і цю цифру прийняти за оцінку.

Далі, оцінки зростання економіки США (що з урахуванням реальної інфляції, що з урахуванням офіційної інфляції, що в номінальних цифрах) показують, що економічне зростання було нижчим, ніж емісія. Іншими словами, реального зростання економіки весь цей час не було, мова йшла, швидше, про легалізацію емісії. Тобто, максимальний ВВП США на початку 70-х років так і не був досягнутий. Цей же результат підтверджується тим, що з початку 80-х років дохід домогосподарств не збільшувався і зараз він знаходиться на рівні кінця 50-х років.

Як же так, запитаємо ми? Адже якість життя з тих пір сильно виросло? А ось тут-то якраз є серйозні питання. Справа в тому, що якість життя включає масу показників, які явно не враховуються.

Для громадян Росії всі вважають кількість автомобілів на душу населення і не враховують вартість інфраструктури, що забезпечує освіту, охорону здоров’я, безпеку (хто-небудь чув про теракти в 70-ті роки?), якість житла і його вартість і так далі.

Якщо зробити реальний розрахунок, то, швидше за все, виявиться, що в середньому життя суттєво погіршилася. Але, зате, виникли дуже багаті люди, які створюють значно більш яскравий інформаційний фон, що створює додаткові відчуття зростання загальних доходів.

У США ситуація аналогічна. Це добре видно по тому, наскільки в цій країні використовуються антидепресанти. Постійний стрес — ситуація абсолютно звичайна для капіталістичного суспільства і вона ніяк не є ознакою зростаючих доходів.

Взагалі, як показує досвід, різкий спад, який потім змінюється повільним, але довгостроковим зростанням, суспільство переносить куди менш болісно, ніж довгостроковий, нехай і незначний спад кожен рік. А в разі сучасного капіталізму, в якому за рахунок перерозподілу емісії потенціал такого спаду обчислюється вже не в роках, а в десятиліттях, перспективи соціального спокою вкрай примарні.

Питання. А що в цій ситуації можна зробити? Ну, у нас більш менш зрозуміло, треба прийняти, що ми умовно знаходимося в СРСР у 50-ті роки, і починати поступово відновлювати ті механізми і конструкції, які вже були в нашій країні, але були ліквідовані ліберальною владою за останні 25 років.

Однак, справа в тому, що всі ці конструкції, в реальності, були державними інститутами, тобто, з точки зору економіки, інфраструктурою, підтримуваної державою. У нас створення державної інфраструктури справа звичайна: на наших теренах така інфраструктура в локальних масштабах абсолютно збиткова. А в США?

А там теж дуже цікава картина. Зараз там монетизовано практично всі, тобто державної інфраструктури в масштабах країни практично немає (з точки зору внеску в економіку). І по мірі того, як життєвий рівень населення буде падати, дуже багато структури, галузі та технології стануть глобально збитковими. І якщо суспільний консенсус, що їх потрібно зберігати, то для його реалізації необхідно буде пряме участь держави! Тобто фактично мова йде про націоналізацію і посилення прямого державного управління економіки!

На якому рівні ролі держави цей процес зупиниться — велике питання, оскільки ми не дуже розуміємо ті соціальні процеси, які підуть в США з початком різкого спаду рівня життя. Але з урахуванням того, що практичні методи державного управління великими господарськими і промисловими об’єктами в США не вивчаються, проблем тут буде багато.

Самий цікавий, втім, питання — це те, як буде змінюватися ідеологія держави з урахуванням того, що велика частина політиків є принциповими противниками такого управління. Не виключено, що в результаті з багатьох питань час буде втрачено й багато технологій, які зберегти можливо, будуть втрачені безповоротно (як це сталося в Росії).

До речі, максимальні шанси на збереження таких технологій є в Китаї, де масштаб державної економіки і традиції управління дають максимальну кількість потенційних «ніш», в яких такі технології, загалом, випередили час, можуть зберігатися до тих пір, поки кризові процеси не завершаться.

Втім, попередні кризи такого масштабу (зміни базової економічної парадигми), що в IV-VI століттях, що в XVI-XVII століттях тривали так довго, що описувати їх наслідки в самому їх початку було практично неможливо, ці процеси проходили не на очах одного покоління, а як мінімум п’яти-шести. І немає ніяких реальних підстав вважати, що цього разу все буде швидше.

А звідки взялися 20-ті роки? А справа в тому, що попередній (до початку 70-х) пік життєвого рівня населення припадав якраз на кінець 20-х років. І в цей час вже з’явилися (хоча ще і не отримали широкого розповсюдження) технології, без яких ми собі сьогоднішнє життя взагалі уявити собі не можемо. І з цієї причини мені здається, що саме від способу життя того часу і потрібно відштовхуватися для опису тієї моделі життя, до якої ми повинні прийти в результаті кризи.

Інша справа, що публічно, в рамках офіційного політичного процесу це поки робити ніяк не можна.