Ігор Лосєв: самореабилитация на випередження? Чого бояться Турчинов, Тимошенко, Яценюк

Але все одно всі троє дадуть відповідь.

Дниями телеканал Ігоря Коломойського «1+1» продемонстрував документальний фільм «Неминуча війна», де три спікера Турчинов, Яценюк і Аваков розповідали про події 2014 року і своєї ролі в них, так би мовити, «про час і про себе». Десь втратили пана Наливайченка, якому, напевно, теж було б що сказати, якщо б він, на відміну від вищеназваних осіб, не був в демонстративній опозиції до чинної влади.

Насуваються президентські, а потім парламентські вибори, і цілком можливо, що Турчинова, Яценюка і Авакова будуть звинувачувати в здачі Криму і провали в Донбасі. Тому створюється враження, що «Неминуча війна» — це хід на випередження. Це самореабилитации і самозахист.

Проте якихось нових аргументів фігуранти не придумали. Турчинов драматично розповідав про зраду військових та інших силовиків в Криму. Так, на півдні була зрада. Але Турчинов свідомо чи несвідомо плутає карти. Він заявляє про зраду майже 90% військових.

Фактично справжніми зрадниками можна вважати тільки матросів, солдатів, офіцерів, адміралів і генералів, які перейшли служити в збройні сили іноземної держави. А таких знайшлося близько 30%. Ще третина пішла у відставку, не бажаючи служити під керівництвом безсилою (як вони переконалися центральної влади в Києві, а третина вийшла на материкову Україну і продовжує службу. Хоча багатьох на материку зустріли не дуже ласкаво. Знаю це на прикладі друкованого органу Міністерства оборони газети «Флот України», що, передислоцировавшись з Севастополя до Одеси, з «коліс» продовжив працювати. «Флот України» не змогли знищити росіяни навіть за часів Януковича, незважаючи на те, що дуже старалися, але це успішно зробили у відомстві генерала Полторака. Газету ліквідували, а головного редактора внаслідок бюрократичних інтриг викинули на вулицю з мізерною пенсією за багато років військової служби.

Три спікера чимало розповіли про проблеми на місцях, однак чомусь залишили в тіні те, що відбувалося в 2014-му в Києві.

Українську армію в Криму фактично кинули напризволяще, протягом місяця не даючи адекватних команд і нічого не пояснюючи. Єдине, чого дочекалися, це універсального розпорядження з центру «Тримайтеся!». Як триматися, скільки, з якою метою, чого чекати — залишалося загадкою. Весь той час українські військові були самі по собі.

Читайте також:   Рекламою в аеропорту "Бориспіль" "рулять" Кононенко і Березенко?

Влада в Києві демонструвала параліч і безсилля. Все було, як у 1991 році, коли параліч і безсилля демонструвала владу в Москві. Чимало українських військових пережили розпад СРСР і тепер відчували щось аналогічне по Україні. Тільки стійкий патріот України могла в тих умовах залишитися відданим Україні, але в ЗСУ (свідчу це сам, як член редколегії газети «Флот України» і науковий редактор журналу «Морська держава») за Кравчука, Кучми, Ющенка і Януковича виховували все, що завгодно, тільки не український патріотизм, культивування якого в армії було справою окремих ентузіастів, результатом їх «партизанських дій», які начальство, м’яко кажучи, не заохочувало. У 2014-му багато у військовій формі на півдні вирішили (спостерігаючи за реакцією центру), що Україна припиняє своє існування (як це було з Радянським Союзом у 1991-му) і кожен повинен сам думати і дбати про свою долю. Ніякого національного лідера в Києві вони не побачили, хіба що тільки купку переконаних і деморалізованих людей.

Сьогодні вони розповідають про тотальну зраду, однак на півдні, як і на материку, вона не була тотальною. Тримав ситуацію під контролем командувач берегової оборони ВМС України генерал-майор Воронченко, його частини були готові виконати наказ, якщо б він був. Нині віце-адмірал Воронченко командує українським військовим флотом. Отже, в цьому випадку говорити про зраду не доводиться.

Зі своїми людьми був готовий виконати наказ і командир внутрішніх військ на території Криму генерал Білан. Зараз він заступник командувача Нацгвардії. Тут також теза про тотальну зраду не проходить.

Рішучу відсіч цих підрозділів сприяв би залученням в процес збройної боротьби всіх інших українських військових на території Севастополя і Криму.

Хтось із спікерів навіть почав розповідати улюблені казки російської пропаганди про «драматичної» ролі в кримських подіях скасування мовного закону Ківалова — Колесніченка. Це очевидні дурниці, тому що скасування реально не мала істотного впливу на події в Криму. До речі, головний ініціатор скасування В’ячеслав Кириленко спокійно працює віце-прем’єром уряду України з гуманітарної політики.

Читайте також:   Благословенний Богуслаєв. Путін запросив Ахметова і Таруту на Валаам

Про те, що не було армії в 2014-му, на чому акцентували спікери фільму «Неминуча війна», то на сході чомусь добровольці з Майдану ціною власного життя змогли зупинити регулярну російську армію і її місцеві колоніальні формування. Напевно, вони не менш охоче пішли б і в Крим … Але потрібен був чоловік, який взяв би на себе відповідальність і став би символом оборони. Такої людини не знайшлося … Зате знайшлося чимало охочих вимагати, щоб всю відповідальність на себе взяв якийсь український полковник Петренко в Криму, на якого можна було все звалити, самому залишаючись у «всьому білому». Багато років «національним спортом» українських чиновників і політиків є відхід від будь-якої відповідальності. Тому й тут, у фільмі знову почали «співати», що жодних наказів з центру і не треба було, є, мовляв, військові статути, де містяться статті, за якими військовий повинен стріляти в разі порушення яким-небудь сторонньою особою правил вартової служби. Але статути такого роду стосуються окремого часового, а не цілих підрозділів. І ніхто тоді не розумів, що реально відбувається, а Київ не поспішав пояснювати.

У Києві досі не можуть визначитися: так ми воюємо або ми не воюємо?

Фільм наочно показує, що влада всіляко уникає розмов про власні помилки і неспроможності.

В аргументах Турчинова, Яценюка і Авакова дуже багато слабких місць. Зокрема, в тезі про зраду в Криму. Чому військові цілий місяць трималися, очікуючи київських наказів, і не було ніякої зради. Все посипалося після того, як військові відчули, що відповідальної влади в Києві не було, і нічого адекватного звідти не дочекаєшся. На сході добровольці практично голими руками зупинили ворога. Чому їм не дали можливості увійти в Крим? Багато патріотів загинуло б, але не було б національної ганьби. А тепер і ганьба, і війна, і втрата територій. І той же Захід, який в 2014-му радив «не провокувати Росію, запитує: «А чому ви не пручалися в Криму?».

Читайте також:   Валютна симфонія Тумовса: що накоїв затриманий в Латвії екс-власник «Ситикоммерс банку»

Зрада в Криму дійсно була, але це наслідок кадрової політики в ЗСУ протягом усіх років незалежності. Однак ця політика саме в Криму знайшла найбільш виразні форми, коли всіляко заохочувалася лояльність в РФ. Зате офіцерів-патріотів намагалися не підвищувати у званнях і посадах.

Тут найбільш яскравий приклад — доля Сергія Настенко. Ще на початку 90-х років він в знак протесту проти саботажу розділу флоту на російську та українську частини вивів свій корабель з рейду бази Донузлав і під українським прапором пішов на Одесу. Його атакували російські літаки і ракетні катери, але бунтівний корабель дістався до Одеси. Потім Настенко став дуже успішним офіцером ВМС України, однак коли дослужився до капітана 1-го рангу, його відправили у відставку, бо побоялися дати йому адміральське звання, щоб не провокувати лють командування російського флоту, яке ненавиділо Настенко. Сергій Настенко і чимало патріотів не стали українськими адміралами, зате ними стали Березовський, Єлісєєв, Шакуро та інші зрадники, які зараз служать в російському ВМФ. Чи змінилася зараз кадрова політика в силових структурах України?

Сьогодні фігуранти подій 2014 року в Криму можуть скільки завгодно виступати з апологією власних дій та власної бездіяльності. Однак правда про ті події рано чи пізно стане явною.

Найгірше, що практично не змінюється система управління державою і армією, сформовані олігархічно-бюрократичною верхівкою правила і норми, традиції та звички. Саме це сьогодні реально загрожує Україні, її безпеки. Здається, якихось фундаментальних висновків з того, що сталося в 2014 році, спікери фільму «Неминуча війна» не зробили як для себе, так і для країни, зосередившись виключно на захисті себе улюблених від усіх можливих претензій.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *