Ердоган змусила Путіна відмовитися від Ідліб

Эрдоган заставил Путина отказаться от Идлиба

Сирійська арабська армія ось вже як два місяці готується звільняти «останній оплот опозиції» у своїй країні. Мова про провінції Ідліб, яку Дамаск втратив майже на самому початку громадянської війни.

За роки конфлікту хто тут тільки не хазяйнував. На перших порах розділ територій проводився між вільної Сирійської армією і курдами. Останні не особливо опиралися й досить швидко поступилися те, на що претендували. А потім благополучно пішли в північне Алеппо.

Але «тріумф дезертирів» (а саме з колишніх військових, які втекли з військ Асада, спочатку формувалася Сирійська вільна армія) був недовгий. Мало не кожен день від них відколювалися дрібні угрупування, оголосили про те, що саме вони і є «справжня» опозиція, а Ріяд Асаад (колишній лідер повстанців, який дезертирував у 2011 році з урядової армії — авт.) — зрадник. Паралельно з цим все більшу популярність набирали екстремістські формування, причому як мали місцеве походження, так і іноземні.

Однією з перших цю тенденцію прощупала «Аль-Каїда», яка, за чутками, вбухати в свої сирійські проекти більше мільярда доларів. Спадкоємці справи бен Ладена скористалися вкрай нестабільною обстановкою в Ідлібі. І в підсумку зуміли за короткий термін створити тут потужну «дочірню організацію». Дітищу дали ім’я «Джебхат ан-Нусра». Воно тероризує Сирію з грудня 2011 року, нехай і під різними іменами.

При цьому самі терористи, подібно своїм більш помірним «колегами», також не зуміли уникнути розколу. Від «Фронту ан-Нусри» періодично відокремлювалися схожі з ідеології банди, але вже ворожі «материнської» організації.

При цьому між терористами і так званою «опозицією» постійно відбувається обмін кадрами, причому не тільки на рівні рядових бійців. Так, один з колишніх керівників идлибской «Джебхат ан-Нусри» Хуссам Салама зараз є одним з лідерів так званого «Національного фронту визволення» — нетеррористической коаліції опозиційних угруповань північно-заходу Сирійської арабської республіки. У всякому разі, ні в РФ, ні де-небудь ще цей фронт до заборонених організаціям не зараховують.

Загалом — повний хаос. І це в підсумку призвело до того, що з 2014 року в Ідлібі немає жодної більш-менш впливової угруповання, здатної претендувати на поширення влади на всю провінцію або хоча б на більшу її частину. Зрозуміло, «Ісламська держава» лише посилила проблему.

Коли ж псевдохалифату прийшов кінець, першими за провінцію вирішили взятися турки. Не можна сказати, що вони домоглися великих дипломатичних успіхів — беззастережну підтримку їм виявила тільки значно ослаблена Сирійська вільна армія: для неї це було питання виживання. Інших за рідкісним винятком довелося примушувати до союзу військовою силою.

Анкара вже давно ввела свої війська в Ідліб, правда, в невеликій кількості, але цього вистачило для того, щоб трохи повоювати з терористами і опозицією. Ці мікрооперації спочатку були потрібні для звільнення територій, на яких пізніше зводили бази і пости Туреччини. А потім за допомогою сили доводилося домагатися безпеки навколо цих самих постів, спостережних пунктів і баз. Такими заходами турки «примусили» численні банди до лояльності, хоча, швидше, тут теж є щось від природного відбору.

Ситуація почала різко змінюватися в той самий час, коли Дамаск спільно з РФ приступив до зачистки «колиски революції» — провінції Даръа. Було очевидно, що слідом за цим настане черга Ідліб. І все на північному заході Сирії різко заворушилися.

Опозиційні формування, раніше заявляли, що Туреччина обмежує їх свободу і заарештовує лідерів, раптом стали називати Анкару своїм головним захисником. Що ж, так воно, схоже, і є. Ніхто не намагався зупинити операцію Дамаска в Ідлібі, як Реджеп Тайіп Ердоган. Американці йому не рівня в цій справі — обмежилися парою-трійкою заяв, потім і зовсім усунулися, а Помпео навіть примудрився підтримати позицію РФ відразу після того, як наші ВКЗ рознесли кілька об’єктів терористів у зазначеній провінції. Так що, якщо хто і врятує антиурядових бойовиків, то тільки Ердоган.

Що ж, треба визнати, у нього це непогано виходить. Наші військові в самому початку вересня завдали десятки авіаударів по Идлибу, і начебто це має ознаменувати початок повноцінного настання сухопутних сил Асада. Але пройшов день, потім тиждень. Друга на кінець, а Сирійська арабська армія і її союзники, як і раніше, стоять вздовж кордону опозиційних володінь. Очевидно, що ні Путін, ні Ердоган не хотіли загострювати обстановку напередодні 7 вересня, коли вони обидва вирушили до Ірану для обговорення сирійської проблеми. Але з тих пір теж пройшло чимало часу. У всякому разі — для солдатів, приготовившихся до наступу.

Здавалося, що вдалося домовитися. Але не на користь цього говорила перекидання Туреччиною танків і іншого важкого озброєння в проблемну мухафазу. Нарешті, 17 вересня все стало зрозуміло — Ердоган і Путін домовилися, щоб все залишити як є. З єдиною лише різницею — між «повстанськими» і «урядовими» територіями тепер буде демілітаризована зона.

Чудово, що чергового кровопролиття вдалося уникнути, і багато невинні життя будуть збережені. Тільки це дивне перемир’я не дуже в’яжеться з загальним планом Москви і Дамаска повернути Сирії в ті межі, в яких вона була до початку громадянської війни. Тим більше, ще пару днів тому сирійські урядові чиновники заявляли про швидке повернення Ідліб. А тепер ми маємо «другу Корею», тільки з перспективою приєднання однією з її частин до Туреччини.

Анкара вже приєднує сирійський Афрін. Ймовірно. на Ідліб у неї аналогічні плани. Тому як все інше поки виглядає безглуздим — Асад не буде повалений, отже, в опозиції (тим більше — разоруженной, а турки обіцяють зробити її саме такою — авт.) немає шансів перемогти. Чому ж Москва допускає це?

Наше джерело в керівництві РФ повідомляє, що цей план раніше вже обговорювалося. Конфлікт справді заморожується на деякий час, який буде витрачено на відновлення тих провінцій, що зараз контролює Дамаск. Причому, відновлення буде відбуватися в кілька етапів. Дамаск — пріоритет, слідом за ним підуть райони, розташовані у відносній віддаленості від зони зіткнення з ворожими силами.

Тобто — Дейр-ез-Зор і Алеппо, незважаючи на їх стратегічну важливість, почекають. Гроші на відновлення поки до кінця не знайдені, але вже щось погодилися дати іранці. Китайці на черзі, тільки от вони чекають, поки сирійська влада домовляться з курдами з приводу нафтових полів.

Зараз переговори йдуть повним ходом, але в них активно втручаються Штати. Для Росії ж такий вихід зараз найбільш зручний. По-перше, Анкара пообіцяла не допустити хімічної атаки, про яку говорилося так багато. По-друге, на зустрічі, що відбулася тиждень тому, Іран підтримав ідею Ердогана. Так що фактично РФ не залишалося вибору, інакше були б ризики, що «троїстий союз» зазнає краху.

Турецький експерт Керам Йилдирим вважає, що Ердоган і Путін прийшли до єдиного правильного рішення. Головною проблемою для обох сторін в Ідлібі були і залишаються терористи. Нас, по всій видимості, чекає спільна операція російських і турецьких військових зі знищення «Джебхат ан-Нусри» і подібних їй організацій. Ці угруповання відмовилися роззброїтися і саморозпуститися за пропозицією Анкари, при цьому здійснюють регулярні напади на представників союзних Туреччини формувань і на окремі частини Сирійської арабської армії. Так що ліквідація цієї загрози в інтересах обох держав.

Щодо майбутнього Ідліб поки нічого не можна сказати однозначно. Де Містура (спецпредставник генсека ООН щодо Сирії — авт.) представив представникам Туреччини, Ірану та Росії так званий «конституційний список від опозиції (представники опонентів офіційного Дамаска, які можуть бути включені до ради зі створення нової конституції САР — авт.), але згоди між сторонами з цього приводу поки немає. Коли воно буде досягнуто, стане можливим впевнено говорити, що сирійська криза, в тому числі — идлибская проблема, вийшов на етап врегулювання.

Ймовірно, в основному саме цим Анкара, Москва і Тегеран тепер будуть займатися. До речі, Туреччина відтепер вважає основним саме астанинський, а не женевський формат переговорів.