В українських олігархів руки ростуть з…

Вітчизняний великий бізнес досить неефективний. Цей висновок напрошується після вивчення звіту “Як збільшити експорт і допомогти економічному зростанню приватного сектора в Україні?”, підготовленого Київською школою економіки (КШЭ) Європейського банку реконструкції та розвитку, пише Укррудпром.
Документ присвячений перешкод для зростання в ключових секторах української економіки, орієнтованих на експорт: промисловості, агропрому та IT-сектора. З цієї трійці саме індустрія сконцентрована в руках українського великого капіталу і не дивно, що на відрізку 2013-2016 років вона продемонструвала негативну динаміку — падіння виробництва в середньому на 7,1% у рік. Традиційно в проблемах нашої промисловості в цей період прийнято звинувачувати російську анексію Криму і війну на Донбасі. Однак, судячи по дослідженню КШЭ, це лише частина картини.

Керований хаос

Якщо порівнювати зі статистикою Євросоюзу, в Україні очевидно домінування великих фірм у всіх трьох досліджуваних секторах. Це пов’язано з тим, що такі структури ефективніше виживають в нашій несприятливої бізнес-середовищі (зокрема, захищають свої права власності і отримують доступ до ресурсів). В ході інтерв’ю, які були проведені спеціалістами КШЭ, великі фірми-експортери взагалі не згадували деякі перешкоди, які зазвичай розглядаються як елементи несприятливої ділової середовища, включаючи макроекономічну ситуацію, політичні ризики, дорогий доступ до обмежених ресурсів (земля, енергетична інфраструктура). Це, швидше за все, означає, що вони чудово пристосувалися до умов цієї бізнес-середовища і, можливо, навіть зацікавлені в підтримці хаосу в масштабах всієї країни з метою стримування зростання потенційних конкурентів.

Наприклад, свої потенційні проблеми з правами власності на підприємства вони “захеджировали” шляхом вертикальної інтеграції. Складно прибрати Ахметова з конкретного меткомбінату, оскільки він контролює не тільки постачання коксу і ЗРС, але і збут його продукції.

Читайте також:   Власник «Мілкіленда» судиться з Нацбанком

Трампизация

Якщо всередині України у наших олігархів все “чікі-пікі”, то за її межами вони піддаються тотальній обструкції. Це очевидно на прикладі нашої металургії. За даними КШЭ, проти українських металургійних підприємств на зовнішніх ринках діє безліч непрямих торгових бар’єрів, які давно застаріли, але не відміняються через лобіювання всередині країн-імпортерів. В цьому році до них додалися введені Дональдом Трампом мита на сталь.

В результаті, сьогодні Україна разом з Індією ділить третє-четверте місце в світі за кількістю введених проти неї торговельних обмежень — 239 пропускаючи вперед лише Китай (691) і Південну Корею (275). Тут варто зазначити, що обсяги виплавки стали нашою країною непорівнянні з аналогічним показником у кожній з цих азіатських країн. Наприклад, у Південній Кореї вони більш ніж втричі вище.

Монополізація ринків

Враховуючи настільки скромні успіхи лобістів українських олігархів на зовнішніх ринках, не дивно, що дослідження КШЭ продемонструвало чіткий взаємозв’язок: чим більше монополізований сектор, в якому працює конкретна українське підприємство, тим нижче тут темпи зростання в порівнянні з галузями, де рівень бізнес-концентрації нижче. Оскільки при відсутності вільного доступу до ринків інших країн внутрішній, український часто не здатний стати (особливо для великих виробників) хоч якийсь віддушиною просто через своїх невеликих розмірів. Приємні винятку, які поки демонструють позитивну динаміку, — продуктовий рітейл і нерухомість.

Видоювання підрядників

Стартував в 2014 році “банкоцид” укупі з валом офіційних/технічних дефолтів українських великих позичальників, привів до того, що всі три сектори, які є об’єктом дослідження КШЭ, навчилися жити без допомоги кредитно-фінансових інститутів. При тому, що на підприємства цих трьох галузей у порівнянні з усією українською економікою припадає більш високий рівень боргу, частка використовуваних банківських кредитів у них при цьому значно нижче ніж “в середньому по палаті”.

Читайте також:   Екс-заступник Пивоварського Шульмейстер: Україні потрібні бетонні дороги

Очевидно, що в показниках боргу сидять суми тих самих дефолтів, а потреба в адекватному обсязі робочого капіталу у підприємств тим не менш залишається. При цьому залишилися в живих банки в борг вже не дають. Що залишається в цій ситуації: максимально відстрочити оплату постачальникам та/або змусити покупців якомога раніше розраховуватися за поставлений ним товар (в ідеалі — давати передоплату). На практиці всі зусилля щодо збільшення робочого капіталу обертаються викручуванням рук зовнішнім (не входять в один і той же олігархічний холдинг) підрядникам у вигляді стандартної відстрочки платежів за вже поставлену продукцію/послуги, як правило, на півроку-рік (так роблять в “Метінвесті”).

В даному випадку ми маємо справу з ще однією гримасою властивого нашої економіки монополізму — монопсонией (наявність лише одного покупця і декількох продавців). Так, 77% продуктів підприємств індустрії і агропрому є проміжними напівфабрикатами для інших секторів і лише 23% купуються кінцевими споживачами. Проблема монопсонії особливо серйозно стоїть в українській енергетиці, комунальних послугах, залізничної та водної інфраструктури.

Токсичні інвестиції

Ключовою проблемою вітчизняної економіки на сьогоднішній день є відсутність достатнього обсягу інвестицій. В теорії — без них неможливо істотне підвищення продуктивності праці і, як наслідок, збільшення заробітної плати. Проте, в наших умовах у міру того, як приходить в непридатність радянська інфраструктура (в тій же промисловості розмір основних засобів неухильно знижується вже який рік поспіль) мова скоро може піти вже не про зростання рівня продуктивності і зарплат, а хоча б про їх стягнення на колишньому рівні. А значить, проблема трудової еміграції українців в перспективі буде тільки загострюватися.

Як показує дослідження КШЭ, українська економіка навчилася жити в умовах інвестиційного голоду: з одного боку, менш капіталомісткі сектори витісняють більш капіталомісткі, з іншого — одним з ключових драйверів зростання продуктивності є мікробізнес (фірми з персоналом до 10 осіб, у яких за визначенням не може бути великих основних засобів). При подібному становищі єдина можливість українського бізнесу вбудуватися в міжнародний поділ праці — стати аутсорсером (те, на чому фактично сьогодні спеціалізується левова частка української IT-індустрії). У якомусь сенсі це ще одна форма трудової еміграції.

Читайте також:   «Київпастранс» платить екс-главі ПЗЗ за патент на електричку

Жах ситуації в тому, що навіть частина тих мізерних прямих іноземних інвестицій, які дістаються Україні (одна з керівників КШЕ порівняла їх річний обсяг з вартістю будівництва півтора торгових молів), не призводять до зростання продуктивності, а навпаки — до зниження.

Як показує дослідження, позитивний ефект мають інвестиції з Євросоюзу (оскільки вони найчастіше пов’язані не просто з передачею грошей, але і технологій) і нейтральний — інвестиції з країн Митного союзу (що логічно, оскільки сьогодні левова їх частка — це різні форми докапіталізації місцевих “дочок” російських держбанків).

А ось прямі інвестиції з офшорних зон хоч і створюють нові робочі місця, але негативно впливають на продуктивність праці. Враховуючи, що традиційно такі вкладення є нічим іншим як репатріацією українським бізнесом частини виведених з країни грошей, мимоволі замислюєшся про ефективність функціонування вітчизняних олігархічних структур. Навіть повертається додому (можливо, навіть з благими намірами) валюту ці убогі примудряються перетворювати в лайно.

В українських олігархів руки ростуть з… оновлено: Вересень 21, 2018 автором: Redactor

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *