Ігор Шкіря: як вкрасти у своєї країни і домовитися з Росією. ЧАСТИНА 2

Ігор Шкіря

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК: Ігор Шкіря: як вкрасти у своєї країни і домовитися з Росією. ЧАСТИНА 1

Бандити, «титушки», сепаратисти

Втім, не менш цікавим є питання, як Шкіря умудряється регулярно домовлятися з українськими правоохоронними органами, які раз за разом закривають очі на його «витівки». Наприклад, у справі про неповернення кредиту в розмірі 25 мільйонів гривень, взятому Шкірею в «Укрпромбанку». Подробиці цій каламутній історії у 2009 році озвучила сама Юлія Тимошенко (на той момент – прем’єр-міністр). За її словами, Шкіря отримав кредит в «Укрпромбанку» без будь-якої застави і гарантій, якраз перед тим, як банк почав банкрутувати (після кризи 2008 року), і це було схоже на банальну схему виведення грошей (точніше, їх крадіжку). Однак Тимошенко не уточнила, як саме Шкіря зміг отримати практично у подарунок цілих 25 мільйонів. Адже, як і в історії з баскетбольним клубом «Шахтар», сторонніх осіб до таких схем не підпускають. А між тим «Укрпромбанк» не можна було назвати «донецьким», він вважався «вірменським банком (банком вірменської діаспори України), і здавалося абсолютно незрозуміло, що могло пов’язувати його власників і Шкірю. І ось тут, на рівні чуток, у SKELET-info є інформація про те, що сполучною ланкою міг стати один відомий вірменин, який жив у Горлівці і був близьким знайомим і Шкірі, і всій команда Ахметова. Його звуть Армен Саркісян, але більшість знає його під прізвиськом Армен Горлівський: з кінця 90-х він є некоронованим кримінальним авторитетом Горлівки, «смотрящим» від Юрія Іванющенка («Юри Єнакіївського»), що має близькі відносини з Рінатом Ахметовим і досить довірчі з Геною Узбеком. Навіть виїхавши в 2015 році в Росію, Саркісян продовжує «керувати» Горлівкою через своїх людей – дуже тісно пов’язані як з місцевими сепаратистами, так і з заїжджими «кураторами» Путіна.

 

Ігор Шкіря і Армен Саркісян

Дружба Шкірі з тіньовим господарем Горлівки (яку він маскував під загальний інтерес до боксу) дозволила йому розгорнути боротьбу і за адміністративну владу в місті – вилилася в багаторічну війну з Євгеном Клепом. Вона почалася в 2010 році, коли на виборах міського голови Горлівки зіткнулися чинний мер-регіонал Іван Сахарчук (давно сработавшийся з Ігорем Шкірею) і його головний опонент Євген Клеп, який виступав під прапорами «Сильної України» Тігіпка. Потрібно зауважити, що до кінця 2004 року Клеп і сам був регіоналом, але потім втік в «Народну партію» Литвина, а потім знайшов собі нову «дах».

Євген Клеп

Отже, на виборах 2010 року Сахарчук, який втратив розташування горлівчан, програв Клеп. І незабаром новий мер створив для Шкірі серйозні проблеми, оскільки вирішив перекроїти на свій лад сферу громадського транспорту Горлівки, в якій той мав свої інтерес. Крім того, що у Шкірі є своя фірми транспортних послуг (вантажні і пасажирські перевезення), він контролював ряд компаній таксі в Горлівці і Дзержинську (при це в таксисти набирали переважно раніше судимих), а з 2009-го Шкіря очолював Асоціацію українських перевізників. Крім того, частина Горлівки тоді входила в 52-й виборчий округ, за яким Шкіря балотувався до Верховної Ради на виборах 2012 року, і йому потрібен був адмінресурс горлівського мера. Але домовиться з Клепом йому не вдалося – і між ними почався затяжний конфлікт, що посилився, коли у 2011 році Сергій Тігіпко розпустив свою «Сильну Україну» і вступив в Партію Регіонів. Залишившись без прикриття Клеп піддавався як інформаційним атакам шкиревских ЗМІ («УРА-інформ», «Перший діловий»), так і тиску з боку Армена Саркісяна, і в підсумку в 2013 році почав здавати позиції. Перемир’я було увічнено «в мармурі»: одна з вулиць міста отримала ім’я Нагапета Саркісяна, батька Армена Саркісяна. Однак з березня 2014 року Клеп почав шукати способи позбавитися від таких «союзників», при цьому мечась між двох сил: нової «промайдановской» владою в Києві, і місцевими «антимайданами», трансформирующимися в рух сепаратистів. Він формував «горловскую самооборону» для захисту міста від «Правого Сектора» (в результаті чого командиром цієї «самооборони» став Ігор Безлер), звинувачував Шкірю підтримки антиукраїнських виступів у Горлівці (квітень 2014), коли «титушки» били учасників мирних проукраїнських мітингів, а потім захопили адміністративні будівлі. Зрештою, Клеп «відхопив» з обох сторін: спочатку «проукраїнські активісти» помістили його в базу даних скандального сайту «Миротворець», а потім Безлер зі своїми бойовиками викрав мера Горлівки і утримував його в полоні, знущаючись і наживаючись.

 

Ігор Безлер

Цікаво ось що: Безлер потім заявляв, що мав зуб на мера Клеп ще з 2011 року – мовляв, той намагався наїхати на його похоронний бізнес. Тим самим лідер горлівських бойовиків як би підтверджував чутки про те, що він теж брав участь у «антиклеповской» компанії Ігоря Шкірі. Більше того, джерела SKELET-info з Горлівки стверджували, що це Шкіря постарався зробити так, щоб «горловскую самооборону», формування якої Клеп доручив своєму помічникові Олегу Губанову, очолив саме Безлер. І що саме «таксисти» Шкірі і «титушки» Армена Горлівського склали її перший кістяк, який потім калічили проукраїнських горлівчан та зривав українські прапори з горлівського УВС. Втім, вже тоді Шкіря оперативно звалив всю провину за антиукраїнський переворот у Горлівці на Клеп, виступивши в своїх ЗМІ з відповідним закликом. Подейкували навіть, що це саме Шкіря потім постарався, щоб Клеп потрапив на сторінки «Миротворця».

А от у рідному Дзержинську у Шкірі було все домовлено ще з 90-х, і все завдяки беззмінному меру Володимиру Слепцову. За інформацією з численних джерел SKELET-info, коли в 1998-му заступник начальника Дзержинського УМВС підполковник Слєпцов вирішив балотуватися в мери міста, там теж не обійшло без Ігоря Шкірі – який на той час був партнером Слєпцова по якомусь бізнесу. Але справа була не тільки в бізнесі: по суті, «перевертень у погонах» Слєпцов в 90-х прикривав дупу Шкірі, і він же постарався, щоб темне минуле його друга не просочилася в ЗМІ. Інше довершили події 2014 року, під час яких, за деякою інформацією, сепаратистами з числа людей, пов’язаних зі Шкірею, захоплених УМДВ Донецька, Горлівки та Дзержинська була знищена вся оперативна інформація про кримінальне минуле Шкірі (як і про минуле багатьох інших людей).

 

Володимир Слєпцов

За 18 років управління Дзержинському, Слєпцов не просто розвів в ньому жахливу корупцію, але й перетворив місто в вотчину своєї рідні, яка зайняла чимало керівних посад від сфери ЖКГ до відділів освіти та охорони здоров’я. Свою годівницю при Дзержинському виконкомі мав і Шкіря: він підім’яв під себе частину транспортних перевезень, а будівельні дочірні фірми «Іліташ» отримували дуже жирні підряди. Але Шкіря не тільки годувався з щедрих рук Слєпцова, але і сам добував казенні гроші для загального котла – регулярно (практично щорічно) вибиваючи в Києві субвенції та дотації для Дзержинська. Про те, як їх «розпилювали», можна переконатися із звіту Слєпцова за 2011 рік. Витратити 261 тисячу гривень (32,6 тисяч доларів) на покриття дахів руберойдом трьох будинків, або 305 тисяч гривень (38,1 тисяч доларів) на те, щоб цементним розчином заляпати тріщини, що утворилися у панельних «хрущовках» — це приклад кричущого казнокрадства! А адже Шкіря продовжує «тягати» субвенції Дзержинську-Торецку досі (більше 5 мільйонів тільки в 2017 році), освоюючи їх разом зі своїми давніми діловими партнерами з комунального господарства міста.

Про корупційної діяльності Слєпцова можна було б зібрати чимало цікавої інформації, але, на жаль, торецкие «проукраїнські активісти» завжди були стурбовані тільки своєю ідеологією, виставляючи Слепцову лише політичні претензії і звинувачення. В місті «пиляли» державні мільйони, а їх обурювало «недостатньо проукраїнське виховання школярів», мале число державних прапорів над установами і т. д. Ось і Ірина Kirikov, влаштувала епатаж на сесії Торецкого міськради у грудні 2016-го, теж кричала лише про сепаратизм і події весни-літа 2014-го, хоча могла б підняти і злободенну тему корупції. Або «проукраїнських активістів» корупція не цікавить?

І все ж Kirikov була однозначно права, коли звинувачувала Шкірю в причетності до розпалювання війни. Щонайменше, його давній друг і діловий партнер Слєпцов доклав до цього свою руку, коли в травні 2014-го публічно, рішенням міськради, підтримала проведення в місті сепаратистського референдуму.

І що ж? Після звільнення Торецка влітку 2014-го, Слєпцов ненадовго зник, після чого з’явився знову, і як ні в чому не бувало знову сів у своє крісло. На всі питання він відповідав, що, мовляв, «лише ламав комедію, рятуючи місто від сепаратистів» — і чомусь у цих відповідях відчувався фірмовий стиль Ігоря Шкірі. Дивно, але мер-сепаратист продовжував працювати ще два роки — за Слєпцовим прийшли (СБУ) тільки в серпні 2016 року. Втім, його арешт мало що змінив у схемах торецької корупції: більшість родичів Слєпцова і ділових партнерів Шкірі залишилися на своїх посадах. А ось за ці два роки Слєпцов і Шкіря встигли провернути два «ділка».

По-перше, восени 2014-го Ігор Шкіря знову обрався народним депутатом у 52-му окрузі – тепер у нього не входила захоплена сепаратистами Горлівка, і вибори залежали від голосування в Торецке, де Слєпцов надав Шкірі весь необхідний адмінресурс. Але цього було б недостатньо для таких брудний виборів, якими тоді охарактеризували виборчу компанію і хід голосування в Торецке, якби не близькі зв’язки Шкірі з головою ЦВК Охендовским. Напередодні виборів зі складу окружної виборчої комісії були виведені представники кандидатів Дениса Токаря і Валерія Безлєпкіна, і навіть представники правлячої партії «Солідарність»! Втім, «Солідарність» правила в Києві, а в Торецке продовжувала правити місцева корупція і кримінал. Там, де адміністративного тиску було недостатньо, в хід йшли погрози фізичної розправи:

В результаті сам процес голосування і підрахунок супроводжувався численними кричущими порушеннями (як-то взбросами бюлетенів), проте найбільш вражаючим було те, що результати виборів і перемогу Шкірі оголосили в ЦВК ще до того, як були підраховані всі бюлетені! Після чого Шкіря, замітаючи сліди, ще й звинуватив у фальсифікації своїх конкурентів.

«Ти мені – я тобі!» — після того, як Слєпцов допоміг Шкірі знову отримати мандат народного депутата, той, у свою чергу, допоміг Слепцову утриматися в кріслі мера. І не тільки тим, що Слєпцов до серпня 2016 року чудесним чином уникав відповідальності за сепаратизм. Новий кульбіт Шкірі був досить оригінальним: тільки избиравшись сам, він постарався (з допомогою Охендовського) щоб Торецк увійшов в число міст Донбасу, де вибори не проводяться «у зв’язку з ситуацією». Таким чином, Шкіря убезпечив себе від перевиборів народного депутата по 52-му округу (у разі оскарження голосування 2014 року), а свого кореша Слєпцова – від ризику поразки на місцевих виборах 2015 року, фактично продовживши його мерський мандат на невизначений термін.

 

Опори «Новоросії»

У 2016 році якийсь «луганський правозахисник-біженець» Дмитро Снєгирьов розповсюдив заяву про те, що ПАТ «Білоцерківський завод ЗБК» поставляє бетонні опори в Луганськ на будівництво якогось мосту. Він же пояснив, що інформацію про постачання з Білої Церкви нібито озвучив в. о. мера Луганська Маноліс Пілавов (колишній заступник міського голови, залишився працювати на «ЛНР»), який сердечно дякував постачальників на засіданні «ради міністрів республіки». І заявив, що нібито власником ПАТ «Білоцерківський завод ЗБК» є ВАТ «Бетон Нова», що належить Ігорю Шкірі. У ЗМІ піднялася хвиля, багато написали передовиці про те, як нардеп з фракції «Відродження» поставляє бетонні опори з Білої Церкви в Луганськ сепаратистам, та ще й в обхід через Росію. Шкірю таврували як зрадника, а він… лише посміювався і погрожував «засудити наклепників».

Чому сміявся Шкіря, може встановити кожен, хто знайде інформацію щодо ПАТ «Білоцерківський завод ЗБК», а також однойменним ТОВ. Дійсно, в 2005-2007 р. р. Шкіря намагався прикупити цей завод (як і кілька інших аналогічних), однак угода зірвалася, і «Білоцерківський ДБК» увійшов у групу компаній «CRH» — зв’язок з якою Шкірі не простежується. Тобто заяву про те, що підприємство входить до «Бетон Нова» це, мабуть, фейк – запущений незрозуміло з якою метою. Однак не буває диму без вогню!

В ході журналістського розслідування, закінчився нічим, вдалося добути один невеликий, але цінний факт: після 2014 року «Білоцерківський ДБК» здійснював регулярне постачання продукції в Ростов, звідки вона прямувала в Донецьк. Але кому? Якщо добре подумати, ось тут і спливе Ігор Шкіря – як власник Донецького заводу ЗБК, і як власник Торгового Дому «Бетон Нова», ось вже десять років працює в Росії. Тобто, простежується схема поставок опор і іншої продукції «Білоцерківського ЗБК» у Донецьк (через Ростов) за посередництвом «Бетон Нова». Ну а перевезти опори з Донецька до Луганська (або відразу з Міллерово в Луганськ, не заїжджаючи в Ростов і Донецьк, де лише оформляють документи) це вже раз плюнути! Таким чином, Ігор Шкіря, що має підприємства в Україні (Миронівський завод ЗБК), підприємство в т. н. «Новоросії» (Донецький завод ЗБК) та фірми в Росії (Торговий Дім «Бетон Нова») використовують їх для здійснення практично контрабандних поставок. Які, зрозуміло, не обмежуються продукцією Білоцерківського заводу! І це не рахуючи гострого питання про те, кому постачають продукцію і в чий бюджет сплачують податки підприємства Шкірі, що залишилися в Донецьку та Горлівці?

Варто зауважити, що т. зв. «Новоросії» (насправді це поняття теж фейковое, тому що сепаратистські «республіки» так і не захотіли об’єднаються) у Ігоря Шкірі чимало старих знайомих і ділових партнерів, пристроившихся на керівних постах і жирних схеми – в яких, напевно, бере участь і він. Серед званих імен виділяють, в першу чергу, «міністра інформаційної політики ЛНР» В’ячеслава Столяренко – який до 2014 року очолював профком шахти «Торецька», а на виборах 2012 року очолював окружний виборчком, разом з мером Слєпцовим малюючи Шкірі перемогу. Навесні 2014-го Столяренко агітував проти України шахтарів і формував з них «ополчення», яке потім розставляв на блокпостах за містом.

Ще одна «велика шишка ЛНР» це Роман Камишов. З 2011 по 2014 році він видавав газету «Дзержинський повіт», яка тулилася в офісі власника Дзержинського хлібокомбінату Ігоря Рибака (колишній зять Слєпцова). Тепер Камишев виріс до «прес-секретаря Міністерства палива, енергетики та вугільної промисловості ЛНР»! Що ж до Ігоря Рибака, то цей хитромудрий бізнесмен вирішив залишитися в Торецке, оскільки у нього там не тільки хлібозавод, але і горілчаний бізнес. Ця горілка «палена» (і він труїть нею українців), цеху Рибака за останні два роки накривали чотири рази – але він щоразу відкуповувався! У SKELET-info є інформація, що Рибак активно спонсорував сепаратистів не тільки навесні-влітку 2014 року, але й після того, як їх вибили з Торецка – тому що у нього ще залишилися інтереси в Горлівці і Донецьку.

В Горлівці у Шкірі непогано прилаштувався його колишній помічник нардепа Володимир Друковський, який тепер очолює міське управління ЖКГ і активно «пиляє» вже бюджет «ДНР». Робить він це не один, а в парі з «першим заступником міністра будівництва і ЖКГ ДНР» Олександром Аліповим, ще одним близьким знайомим Шкірі: вони зійшлися ще в 2011 році, коли Аліпов був заступником міністра будівництва і ЖКГ України.

Володимир Друковський

Здавалося б, усього цього цілком достатньо, щоб почати проти Ігоря Шкірі і його торецких спільників масштабне слідство, яке б призвело до відкриття численних кримінальних справ і за економічними статтями, і по злочинах проти держави, та за фактами побиття і навіть вбивства неугодних «торецької банді» людей. Однак зв’язку Шкірі настільки великі, в тому числі і в Києві, що дозволяють йому відверто знущатися над українським правосуддям.

 

Сергій Варіс, для