Відредагований сценарій

Отредактированный сценарий

Як це завжди у мене буває, з п’ятого на десяте налетів на сайт з сценарієм фільму «Москва сльозам не вірить». Дай, думаю, почитаю. Став читати і на першій же сторінці почав дивуватися. По-перше, в сценарії Людмила каже куди більш відвертою мовою, ніж у фільмі. Наприклад:

– Ну а як твій електрик? – поцікавилася Людмила. – Ти з ним вже переспала?
– Він не такий, як ти думаєш, – сказала Антоніна.
– Зрозуміло, – сказала Людмила. – У нього, значить, щось не в порядку.

Я уявив, як би це виглядало на екранах радянських пуританських кінотеатрів у 1979 році, коли цей фільм вийшов. Михайла Андрійовича Суслова напевно удар би трафив, а всі кіношне начальство як катапультою знесло б з їхніх крісел. Але найбільше мене здивував один епізод.

Пам’ятаєте, на початку фільму головна героїня Катерина з сусідкою по кімнаті в гуртожитку Людмилою стоять на сходах Театру Кіноактора і пускають слину на вихідних їх автомобілів відомих радянських акторів? Так от в сценарії Людмила виявляється призвела подружку зовсім не на акторів милуватися і зовсім не на радянських. А ось як ця сцена виглядає в сценарії:

«
До них подалися двоє хлопців з розстебнутими комірами і підкоченими рукавами білих сорочок.

– Гей, дівчата! – почав один з них бадьоро.
– Тупайте, тупайте, – отбрила їх Людмила.
– Ти чого так суворо? – запитала пошепки Катерина. – Хлопці начебто нічого.
– Нічого, – відповіла Людмила. – Село, начебто нас. Лимитчики, за версту видно. Одним словом – шалопунь! Це все несправжнє.
– А що справжнє? – зацікавилася Катерина.
– Як-небудь покажу, – пообіцяла Людмила.

Читайте також:   При закупівлі мавп в науковий центр РАН викрали 457 мільйонів рублів

Потім вони стояли біля аргентинського посольства. Через підсилювачі по вулиці розносився рокочущий бас.

– Машину болівійського посла до під’їзду!

М’яко підкотив присадкуватий, майже розпластаний по землі «Форд». З під’їзду вийшов темноволосий пан з високою гнучкою жінкою в сукні з сріблястої парчі. І знову розносився бас.

– Машину військово-морського аташе, командора… Далі слідувала дуже незрозуміла, досить довга прізвище.
– Як, як його прізвище? – не зрозуміла Катерина.
– Прізвище не має значення, – відмахнулася Людмила. Вона насолоджувалася блиском нікелю на машинах, коштовностей на жінках, блиском орденів на мундирах.
– Ось це справжнє, – раптом сказала Людмила.
– Що – справжнє? – не зрозуміла Катерина.
– Це Все.
– Ну да, – не погодилася Катерина. – Я недавно в оперету ходила. Там точно такі мундири і сукні показували.
– Ну й дурна ж ти, – сказала Людмила.

А до під’їзду підкочували все нові і нові автомобілі, в них сідали чоловіки і жінки. Солідні чоловіки і жінки, а деякі зовсім ще юні, як Катерина і Людмила.

І відразу після блискучого дипломатичного роз’їзду ми побачимо Катерину в цеху заводу металевої галантереї…
»

Нічого сценка? Структурно вона побудована наступним чином:

1. Вступ, в якому Людмила дає характеристику «несправжнього» і обіцяє пояснити, що таке «справжнє».

2. Основна частина, в якій Людмила демонструє справжнє і обзиває подругу «дурепою» за те, що та засумнівалася в автентичності «справжнього».

3. Контраст, який робить основну сцену більш яскравою і ударної.

Радянське кіно – це завжди моральне кіно. Яка ж мораль даного фрагмента? А вона досить незвичайна. Для радянського кіно, природно. Проста робоча дівчина Людмила (а вона працює на хлібозаводі), причому не зіпсована «столична штучка», а сама що ні на є провінціалка – вона навіть називає себе образливим прізвиськом «лимитчики» – припечатує, як «несправжнє» – образ таких же звичайних робочих хлопців, теж провінціалів. А потім називає «справжнім», тобто тим, заради чого варто жити – іноземних дипломатів в розкішних шатах, що під’їжджають на шикарних іноземних машинах. При цьому, вона називає дурепою подругу, яка не розуміє цього.

Читайте також:   У Володимирській області лісове озеро зникло під землею

І в сцені немає моральної оцінки і протиставлення цієї фразою «Ну й дурна ж ти». По ідеї, на цю фразу Катерина повинна була би парирувати чим-небудь на зразок: «А ти хто така? Ти адже радянська дівчина! Як ти можеш ображати радянських молодих робітників і захоплюватися буржуями в діамантах?». Не так прямолінійно звичайно, але десь приблизно так. Не забудемо, що по фільму дію першої серії відбувається в 50-х роках.

Вже з будь-якого в реальному фільмі 50-х років Людмилу б відразу припечатали яким-небудь правильним комсомольцем. Приблизно як у фільмі 1956 року «Різні долі» припечатали духовний прообраз Людмили – стервозну вертихвостку Таню Огнєву. А в сценарії 1979 року робоча дівчина, у явній формі відчуває презирство до робочих одноліткам і восторгающаяся багатими іноземцями, показана прямо таки головним моралізатором. Якщо хтось з нею і сперечається, то вибачаючись. Втім, у сцені біля аргентинського посольства Катерина і не сперечається. Отримала оцінку «Ну й дурна ж ти» і відразу перенесена в контрастну сцену заводу – в бруд, гуркіт і біжать з заводу із-за невисокої зарплати наладчиками. Тобто – за оцінкою Людмили – в «несправжнє».

Не дивно, що фільм ця сцена увійшла в сильно пом’якшеному варіанті – Людмила звичайно знехтувала робітниками-лимитичиками, але все-таки віддає симпатії радянським правильним людям в особі акторів Харитонова і Конюховою. Це ідеологічно витримано. І з явною антисоветчицы – ненавидіти робоче і захоплюватися буржуазним! – Людмила перетворена в просто легковажну пустушку. Ну а її оцінка, до речі, Катериною засвоюється і вона виривається з «несправжнього», увійшовши в коло радянської еліти – директор сучасного комбінату і депутат Моссовета. А Людмила-то, теж, до речі, отримала своє. Хоч і ненадовго. І не її вина, що Сергій Гурін спився (вона за нього боровся). Але головне, вона підтвердила своїм прикладом – можна вирватися за межі радянського «несправжнього» і помацати «справжнє» іноземне. І, до речі, немає у фіналі натяку, що Людмила не підчепить-таки якогось вдового генерала.

Читайте також:   З можливого винуватця ДТП на Волоколамському шосе взяли підписку про невиїзд

Загалом, цікаво буває почитати сценарій відомих фільмів.

Ось ще що цікаво – американські кіноакадеміки, присудившие фільму «Москва сльозам не вірить» Оскара – вони читали сценарій або тільки фільм дивилися? Щось мені здається, що цей сценарій теж прочитали.

UPD: У зв’язку з нападом конспірології і раптом обнаружившимся великою кількістю «знавців» того, як повинен виглядати текст сценарію, наводжу посилання на архів сценаріїв до деяких знаменитим радянським фільмам: http://www.screenwriter.ru/info/sov Будь-яка розсудлива людина, навіть побіжно переглянувши сценарії до таких фільмів, як «Біле сонце пустелі» або «Дзеркало» виявить, що в радянський час текст сценаріїв виглядав саме так, як виглядає текст сценарію фільму «Москва сльозам не вірить», на який я посилався. Тому відсилання в стилі «це не справжній сценарій, тому що він виглядає якось не так» – безпідставні.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *