Україна: фінансова нестабільність

Країна залишається в економічній матриці 30-річної давності. За останні 20 років Україна перенесла три системні кризи — 1998-1999, 2008-2009 та 2014-2015 рр.

Всі вони супроводжувалися спадом виробництва, валютними, фінансовими, бюджетними, борговими та банківськими потрясіннями. В їх ході країна втрачала доступ до зовнішніх кредитних ринків, а держава — фінансову спроможність. Всі стабілізаційні програми в такі моменти розроблялися міжнародними організаціями заради їхнього кредитів Україна легко відмовлялася від частини свого суверенітету. Проте кожне його відновлення з часом закінчувалося новим кризою.

Стійкість феномена

За роки свого життя гривня девальвувала в 16 разів, споживчі ціни при цьому зросли в 15 разів, а ціни в промисловості — в 27 разів. В ході кризи 1998-1999 рр. ВВП України впав на 2%, в 2009-му — на 14,8, а в 2014-2015 роках — на 15,8%. Причому глибина спаду в двох останніх випадках била світові антирекорди. Після 2013 р. в країні зникло більше половини банків. Збитки від їх банкрутства НБУ оцінив у 38% ВВП, що виявилося майже в 2,5 рази більше втрат від падіння самого ВВП.

Почався після цього економічне зростання залишається нижче (3,3%, 2018 р.) середньосвітового (3,7%). У разі ж країн, що розвиваються (4,7%) мова йде про нашому півтораразового відставанні. Всі офіційні програми і оцінки (уряду, НБУ, МВФ) виходять з того, що цей розрив у найближчому майбутньому нікуди не дінеться. Причому МВФ прогнозує зниження потенційного зростання України до 2021 р. з 4 до 3%. Подібні розклади виштовхнули з країни вже до половини всієї робочої сили: саме стільки українців, за даними Мінсоцполітики, постійно або тимчасово працюють за кордоном.

Останні п’ять років Україна знаходиться під щоденним контролем МВФ. За цей час нами були ініційовані три стабілізаційні програми Stand-by (2014), EFF (2015), Stand-by (2018). Кожна з них супроводжувалася не стільки обговоренням умов співпраці з Фондом, скільки залякуванням загрозою дефолту. Причому найбільш активно ажіотаж навколо фінансової неспроможності держави накручують, як не дивно, уряд з Нацбанком при потужній підтримці правлячої коаліції та її прихильників з експертного середовища.

При цьому, правда, не згадується, що за неповні п’ять років Україна встигла отримати від МВФ майже стільки ж (10,2 млрд СПЗ), скільки за попередні 19 років (10,7 млрд СПЗ). І що в пікових платежах 2019-2021 рр. практично немає «старих» зобов’язань перед Фондом, так як весь сьогоднішній борг перед ним (8 млрд СПЗ) накопичено вже після 2013 р. Очевидна загроза боргової пастки: зобов’язання перед головним кредитором плодяться швидше, ніж віддача від контрольованих ним програм. Так, не встигнувши почати поточний Stand-by (2018), НБУ анонсував необхідність наступної стабілізаційної програми. Раніше таку ж потребу України в нових кредитах відзначало рейтингове агентство Fitch.

Не дивно, що в подібній ситуації можна вести мову не про умовах фінансової стабільності України, а про причини її відсутності.

Умова необхідна, але недостатня

Економічні цілі та фінансові кошти

Про фінансової стабільності масово заговорили в ході останнього глобальної кризи. Гучний провал дерегулированных фінансових ринків США і Європи наочно продемонстрував межа і ціну їх самодостатності. У США на це в 2011 р. вказала спеціальна Національна комісія, що досліджувала причини фінансової та економічної кризи. Після її доповіді стрілки фінансової дерегуляції рушили назад: різко посилилося регулювання банків і фінансових корпорацій, колишній пруденційний нагляд отримав приставку «мікро» і над ним з’явився макропруденційний нагляд, посилився контроль за виконанням норм законодавства і розсудливого ведення бізнесу (комплаєнс); в питанні фінансової стабільності перестали покладатися тільки на ринок, і нею зайнялися ради з фінансової стабільності, спішно створені на глобальному, а також на регіональних і національних рівнях.

Україна виявилася частиною цього глобального процесу. Але не тому, що встановила причини своїх власних фінансових проблем, а як результат програмних вимог МВФ. В іншому їх акценти повторювали ідеї Вашингтонського консенсусу: бюджетна дисципліна, низькі ставки податків і їх широка база, лібералізація зовнішньої торгівлі, фінансова (валютна) відкритість, прямі іноземні інвестиції, приватизація, низька інфляція, захист прав власності.

Багато з цих постулатів давно вже стали звичними: держборг — не вище 60% ВВП; бюджетний дефіцит — не більше 3% ВВП; інфляція — мінімальна, для провідних економік — близько 2%; валютний курс плаваючий; іноземні інвестиції, приватизація — чим більше, тим краще.

Однак після неоліберального кризи 2008-2009 рр. подібні міркування відверто безглузді. Цей висновок підсилюють і десять років запеклої боротьби, яка ведеться провідними країнами за живучість власних національних ринків. Їх рятують по обидві сторони Атлантики, відкинувши всяку неоліберальну риторику: економіки вкачиваются трильйони доларів і євро, закривають кордони для біженців і трудових мігрантів, розриваються міжнародні угоди і розриваються спілки, розв’язуються торгові війни. При цьому ніхто не приховує, що головною метою цієї економічної війни є не рівень бюджетного дефіциту, не показник інфляції і не банкрутство прогорілого бізнесу. Вони — лише інструменти, доступні у міру потреби. Головний приз цього напруженого бою — економічне зростання, зайнятість, національний дохід. Не бачити і не знати цього не можна, так як це ключовий економічний питання порядку світової останніх десяти років.

Читайте також:   Найєм: Природа влади залишається незмінною. Конфлікт між Зеленським і Коломойським – питання часу

Криза при борзі в 9% ВВП і 18 «криворіжсталей»

На відміну від Сполучених Штатів, ми байдужі до власної економічної історії. В Україні немає офіційної точки зору ні на причини 60-відсоткового падіння ВВП в 1990-е, ні на корені наступних криз у 2008-2009 та 2014-2015 рр. Хоча у всіх випадках мова йшла про найглибших потрясінь свого часу у світі.

Замість їх аналізу ми воліємо набір типових кліше, за якими насправді може взагалі нічого не стояти. Так, у нас домінує думка, що економічні кризи в Україні є наслідком фінансових дисбалансів, пов’язаних з високим бюджетним дефіцитом і надмірним держборгом, фіксованим курсом гривні та валютними обмеженнями, недоліком зовнішніх кредитів і дефіцитом іноземних інвестицій, високою інфляцією і малою глибиною приватизації.

При цьому ми вперто не помічаємо очевидного: наші фінанси тріщать по швах не до, а після початку будь-якого спаду виробництва. Хоча за місяць-два до нього їх стан може взагалі не викликати ніяких побоювань.

Напевно, для багатьох буде одкровенням дізнатися, що в момент початку кризи 2008-2009 рр. рівень державного боргу в Україні становив… 9% ВВП. Так-так! Не 90% і не 19, а всього 9%, у тому числі 7,6% ВВП — прямий держборг і 1,4% ВВП — гарантований (третій квартал 2008 р.). Очевидно, що при таких параметрах ні боргові зобов’язання держави, ні обсяг його споживання або бюджетний дефіцит не могли спровокувати падіння ВВП на рекордні 14,8%.

Також очевидно, що такий мізерний борг не міг призвести до стрибка інфляції, — в уряду просто не було потреби звертатися за фінансовою допомогою до Національного банку: у того в портфелі ще в 2007 р. взагалі не було ОВДП. Вони там з’явилися тільки в квітні 2008 р., як раз перед початком зниження інфляції (з пікових 31% у травні 2008-го). У міру ж наростання кризи в Україні інфляція не зростала, а… падала, до 12% у грудні 2009 р. Причому це зниження відбувалося на тлі девальвації (!) гривні: за 2008-2009 рр. вона знецінилася щодо долара США на 58%.

Очевидно, що жоден з цих фактів не відповідає існуючій погляду на бюджетні та інфляційні причини нашої фінансової та економічної нестабільності. Не відповідає йому й уявлення про те, що всьому виною недостатня глибина вітчизняної приватизації.Буквально минулого місяця віце-президент Світового банку С. Муллер озвучив оцінки, згідно з яким до 2017 р. чисті активи трьох найбагатших українців перевищували 6% нашого ВВП. У США аналогічний показник вчетверо (!) менше — 1,4% ВВП. Причому у нас це співвідношення залишається практично незмінним з 2007 р. Проблема, таким чином, не в глибині приватизації, а в аномальній концентрації приватної власності і блокування нею суспільного розвитку.

До початку кризи в 2008 р. (третій квартал валовий зовнішній борг України був помірним — 54,3% ВВП. При цьому в його структурі абсолютно домінували приватні (88,6%) та довгострокові (80,9%) зобов’язання. Така структура вважається чи не зразковою, — мінімум державних кредитів і максимум довгих запозичень бізнесу, який точно знає, що таке ефективність».

Це здавалося самоочевидним, тим більше що зазначені запозичення в основному надавалися провідними європейськими банками своїм українським «дочкам»: благо, ті росли як гриби після дощу. Чим закінчилося це нашестя прямих іноземних інвесторів, добре відомо, — валютна іпотека, валютні спекуляції з нерухомістю, валютні кредити населенню, в тому числі в екзотичних швейцарських франках, яких позичальники і в руках не тримали. Причому нерідко іноземні банки примушували свої українські «дочки» до їх видачі всупереч протестам з-за неплатоспроможності клієнтів.

Похмілля після цього розгулу валютного лібералізму, іноземних інвестицій та їх «фінансових інновацій» виявилося важким — криза, девальвація, «еліта-центри» і все ще неоплачені борги. Більшість банків-інноваторів» тихо покинули Україну. За оцінками Інституту економіки та прогнозування НАН України, у 2000-2017 рр. за свої послуги нерезиденти заробили і вивели з країни у вигляді відсотків… 88,5 млрд дол. Тільки за одні ці процентыУкраина повинна була б отримати від них 18 (!) «криворіжсталей», продаж якої принесла країні рекордні 4,8 млрд дол. Але, на жаль… Ні тобі промислових гігантів, ні обіцяних розсипів новітніх технологій.

Читайте також:   У США стався третій теракт за вихідні: багато постраждалих

Згідно з поточними оцінками МВФ, відношення фактичних міжнародних резервів в Україні до їх необхідного обсягу становило в 2007 р. 131%, тобто знаходилось в зоні безпечних значень (100-150%). В силу цього, попередня критика Фондом НБУ за надмірне накопичення резервів напередодні кризи 2008-2009 рр. є помилковою. Активний же викуп Нацбанком валюти в резерви не міг не обмежувати курсових коливань гривні. Тому пояснення кризи 2008-2009 рр. її фіксацією на позначці 5,05 грн/дол. виглядає відверто слабким.

Кризи, загалом-то, не віщував жоден з наведених макропараметрів. Більш того, згідно з їх рівню та динаміці, кризи не могло бути в принципі. На це вказував і потужний зростання приватного бізнесу, бурхливий прихід в країну іноземного капіталу і активна політика державного невтручання.

І, тим не менше, Україну в 2009 р. тряхануло так, як, здавалося, ні жодну іншу економіку. За глибиною падіння з нею тоді, схоже, змагалися тільки Латвія (-14,4%), Естонія (-14,7) і Литва (-14,8%). Але й у них, згідно «теорії державного мінімалізму», цієї драми просто не могло статися, оскільки весь їх держборг напередодні падіння був надзвичайно малий: Литва — 13,4% ВВП, Латвія — 10,4, і неймовірно мізерні 4,1% ВВП — в Естонії.

Що ж тоді відбувається?

Відповідь на це запитання наведена на першій сторінці Меморандуму про економічну та фінансову політику, підписаного Україною в жовтні 2008 р.: криза викликала падіння сировинних цін з одночасним скороченням попиту на ключовий експорт України (сталь). Ця ж думка повторюється і в грудневому звіті МВФ того ж року.

У цього досить-таки нехитрого діагнозу вельми нетривіальний сенс: дотримання чи не всіх ключових критеріїв та правил макрофінансової безпеки не забезпечило Україні не те що стабільного зростання, воно не вберегло її від найглибшого економічного спаду.

Якщо ж врахувати, що той супроводжувався погіршенням всіх фінансових показників, зв’язок між ними і нашими економічними проблемами постає в зовсім новому світлі. Бо, всупереч традиційним уявленням, що перші тягнуть за собою другі, хроніка останніх криз в Україні демонструє прямо протилежну залежність: саме падіння експортних цін і виручки експортерів, а отже, і реального ВВП (!) вело до скорочення доходів бюджету та зростання його дефіциту, а не навпаки. Саме спад виробництва через нестачу валюти і критичного імпорту провокував стиснення національних фінансів, а не їх дефіцит — валютний та імпортний голод. При незмінних податкових ставках бюджет починав раптом тріщати не з-за їх величини, а внаслідок падіння виробництва, його доходів і бази оподаткування. Банківські депозити, як і всі інші заощадження, росли в моменти економічної активності і знижувалися при її загасання. В результаті цього ефект витіснення приватних кредитів і інвестицій державними запозиченнями якщо і мав місце, то не був першопричиною кризи. Остання ж полягала в різкому звуженні виробництва і національних доходів. Хронічна девальвація гривні, в кінцевому рахунку, — також їх результат, оскільки провокувалася падінням цін і попиту на неконкурентну частина української продукції.

При цьому курсові і виробничі провали — ключовий фактор наших боргових проблем. Так, з вересня 2008 р. по вересень 2009-го рівень валового зовнішнього боргу України підскочив з 54,3 до 93,6% ВВП. При цьому сам борг виріс в абсолютному вираженні всього на 2%, а ось реальний ВВП і курс гривні впали, відповідно, на 15 і 65%.

Аналогічна історія повторилася і в ході наступної кризи: з січня 2014 р. по березень 2015-го рівень зовнішнього боргу підскочив з 78,1 до 175,5% ВВП. Однак величина самого боргу при цьому… знизилася (!) на 13%, тоді як реальний ВВП впав на 9%, а гривня девальвувала майже втричі.

З-за високої доларизації української економіки (держборг — близько 70%, банківські депозити та кредити — понад 40%) боргове вразливість — родова пляма її фінансів. Але сама доларизація також результат слабкості виробництва, що не відповідає потребам власного бізнесу і населення, що, зрештою, і формує стабільно високий попит на імпорт і тверду валюту.

Яким би дивним не здався цей висновок, однак за останні 20 років фатальний іскрою, через яку вибухали наші фінанси, опинявся не обсяг державного споживання або високі податкові ставки, не вузька податкова база або розмір внутрішнього/зовнішнього боргу, не м’яка монетарна політика або висока інфляція, а падіння виробництва. Падіння, викликане його структурної вразливістю, сировинною спеціалізацією та погіршенням зовнішньої кон’юнктури, яка не залежить від малої української економіки, але відображає бізнес-цикли провідних світових економік, політику їх держав та підприємницьких еліт.

Читайте також:   Померанський шпіц прославився в мережі після стрижки «під яйце»

Критичну залежність вітчизняної економіки і фінансів від цих зовнішніх факторів демонструє і те, що при їх сприятливої конфігурації зростає не тільки світова кон’юнктура, але і український експорт з усією вітчизняною економікою. При цьому ринок насичується твердою валютою, стабілізується курс гривні, знижуються валютні і фінансові ризики. Нацбанк викуповує на ринку валюту, збільшуються міжнародні резерви. Емітується при цьому гривня просочується в сектори, які обслуговують виключно внутрішній ринок. Їх непряме підключення до експортним галузям через систему локальних грошових і фінансових перетоків доносить поштовхи зовнішньої кон’юнктури до всіх куточків національної економіки, збільшуючи обсяг виробництва, приватних і державних фінансів, кредитів та інвестицій.

Примітно, що періодами такого економічного пожвавлення та фінансової стабілізації не заважає не тільки наш специфічний бізнес-клімат, але і спалаху політичної напруженості, як це, наприклад, спостерігалося у 2004-2008 рр.

І навпаки, в кінці 2008 р. українська економіка стала занурюватися в кризу з макрофинансовыми показниками, не предвещавшими їй в загальному-то ніяких серйозних проблем. Причому в 2010-2011 рр. вона знову зростала (4,1 та 5,2%), незважаючи на істотно погіршився фінансовий ландшафт. Чергування цих спадів і злетів неможливо пояснити рівнем макрофінансових показників, тоді як самі ці показники легко вкладаються в логіку виробничих циклів, ведених зміною зовнішньої кон’юнктури.

Безумовно, багато внутрішні і зовнішні дисбаланси, як і накопичені боргові проблеми, а також їх інституційні причини не сприяють ні економічного зростання — при сприятливій зовнішній кон’юнктурі, ні фінансової стабілізації — при млявих сировинних ринках. Однак ключовим чинником такої стабілізації протягом останніх 20 років був не бюджетний дефіцит, не рівень інфляції, не боргове навантаження, а пожвавлення національного виробництва, яке відбувалося завдяки зростанню світових цін на експортну сировину.

Умовно кажучи, якщо співвідношення бюджетного дефіциту до ВВП становило 3:100, то для фінансового стану країни важливіше виявлялися обсяг і якість 100% ВВП, ніж 3% бюджетного дефіциту.

Подушка безпеки

Напередодні кризи 2014-2015 рр. рівень боргового навантаження на ВВП (держборг, зовнішній борг, кредитні зобов’язання) був нижче, ніж у період зростання 2010-2011 рр. Правда, до цього моменту сильно виснажилися міжнародні резерви, а курс (7,993 грн/дол.) був явно передержан. Зате інфляція майже два роки залишалася нульовою, а її п’ятирічне значення відповідало нашої сьогоднішньої мрії — 5%. Що потім сталося, добре відомо. Також відомий, хоча і не коментується той факт, що подальший економічний ріст (2,4%, 2016 р.) почався при позамежних боргових параметрах, підскочила інфляції і масовий вихід іноземного капіталу.

Складно сказати, чи відповідає ця статистика стандартного погляду на причини нашої економічної нестабільності. Але те, що вона логічно вписується в концепцію сировинної залежності, — абсолютно точно.

Що в цій ситуації дивує, — ні МВФ, ні ми самі нічого не робимо, щоб позбутися цієї залежності. Країна залишається в економічній матриці 30-річної давності: ми навчилися піднімати тарифи і стискати інфляцію з бюджетними видатками, але не знаємо, як запустити виробництво. Всупереч світовому досвіду і практиці ЄС, на які вічно посилаємося, у нас не йде далі розмов про фонди і банки розвитку, селекції виробничих технологій, заманюванні і обхаживании їх іноземних носіїв, програмах експортного кредитування та страхування, кредитної підтримки малого та середнього бізнесу, державної технічної та логістичної допомоги фермерам, сезонних позиках, програмах державних гарантій і т. д. В Україні фактично немає цільових механізмів та інструментів економічного зростання. Його прогнози на кшталт середньовічного гадання: станеться засуха або поллє дощ, поб’ють заморозки озимі або ті раптом родитимуть?

Залежність від сировинної кон’юнктури, програм МВФ, гарантій США та Світового банку, кредитів і грантів ЄС, «Турецького потоку», «Північного потоку-1/2» — питання того ж плану: вони для нас, як рок, який ми повинні чомусь смиренно приймати. І ми його приймаємо — тримаємося на плаву завдяки зовнішній кон’юнктурі і перекладам вытолкнутых з країни заробітчан (за 11 млрд дол. у рік). Плюс зовнішні позики держави, борг по яких за неповні п’ять років виріс в півтора рази — з 30 до 45 млрд дол. Цей 15-мільярдний приріст по суті і є подушка нашої безпеки.

Фото: Василь Артюшенко, ZN.UA

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *