«Сиджу й чекаю на дива»: самий молодий моряк написав жалісний вірш про укладення в Росії

19-річний полонений Росією український моряк Андрій Эйдер написав вірш про своєму висновку.

Про це в Facebook повідомила адвокат Олександра Маркова, якій напередодні вдалося побачитися з українцем у СІЗО Лефортово.

Вона зазначила, що за період перебування в неволі він відкрив в собі нові інтереси – вивчення німецької мови та поезію. До цього Эйдер не писав віршів.

Правозахисниця на прохання моряка опублікувала його текст, а також вірш про незаконне перебування під вартою.

Далі публікуємо текст без змін на мові оригіналу:

Минуло майже півроку… Півроку, як нас утримують проти нашої волі. Хочу подякувати всім людям, котрі підтримують нас протягом цього часу. Це дійсно допомагає. Увесь цей час у мене одна думка: як у сучасному світі одна країна може звинувачувати й утримувати діючих військовослужбовців з іншої країни і не визнавати їх військовополоненими? Враховуючи, що перед цим був односторонній збройний конфлікт, результатом якого стали поранення та пошкодження техніки. Як можливо прирівняти діючих військовослужбовців ВМС до злочинців?

З тих пір, служити українському народові стало злочином? У сучасному світі існує багато домовленостей між країнами: конвенцій, міжнародне право, тощо. Навіщо все це, якщо це не працює, якщо до цього не дослухаються? Тобто, вирішення конфліктів в рамках дипломатії вже не можливо?

Вже дійсно набридло бачіті свою країну лише тоді, коли якісь кадри показують в новини ТБ. Також дуже сумую за родиною… Ми не можемо не ті, що побачитися, навіть, поспілкуватися телефоном. Звичайні листи, надіслані поштою (усі ми знаємо, як вона швидко працює) затримують на декілька місяців або взагалі не віддають. Як це можливо у сторіччі, коли усі спілкуються в месенджерах й звикли отримувати відповіді за декілька секунд? Й це все сучасний світ?

Читайте також:   Глави облгазів повинні нести кримінальну відповідальність за шахрайство, — експерт Нафтогазу Олексій Хабатюк

Щоденно дуже сумую за родиною. Я сподіваюся, що усе це якомога скоріше скінчиться. А поки, це не життя, це існування…

Також я вважаю – якщо ти військовослужбовець, ти винен буті готуємо отримати поранення, захищаючи свою країну. До цього можливо підготуватися, але не ті, що ти опинишся за гратами, а не у шпиталі. Медична частина цього утримання – це вже інша розмова, до якої занадто багато питань. Також я багато чого зрозумів.

Найголовніше – я не вмів цінувати свою батьківщину. Усі зварювання у моєму житті – це найбезглуздіше, що я робив. Цінуйте один одного, бо у якийсь момент, можливо, хоча б тимчасово, але втратити усе, що маєш і існувати лише сподіваннями та спогадами. Це не найприємніше, що може трапитися. А поки лише подовжене утримання під вартою. Сподіваюся якомога скоріше повернутися до дому. Одного разу я прокинуся вільною людиною. Набридло мені це існування. Час, який ми проводимо за гратами – це частина життя, яку ампутували. Цей годину ніхто не зможе повернути і навіщо ампутовувати зовсім здорову частину?

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *