Порошенко в опозиції: як це задумано і що з цього вийде — політолог

Програвши президентські вибори, Порошенко готується взяти реванш на парламентських — з опорою на досвід «сірого кардинала» Польщі Ярослава Качинського.

30 квітня ЦВК України оголосила офіційні результати президентських виборів. У зв’язку з цим в Україні тільки й розмов, що про нового президента, його команди і потенційної внутрішньої і зовнішньої політики.

Але на тлі всього цього «білого шуму» навколо Володимира Зеленського все-таки проглядається порядок від програв вибори Петра Олексійовича Порошенка, який, як і належить екс-президенту, все ніяк не дає забути про себе. Він активно їздить у Львівську область – єдиний регіон України, де йому вдалося здобути перемогу, дає мовлення, підписує «скандальні» закони і навіть спілкується з новообраним, поки що не призначеним на посаду президента, Володимиром Зеленським, пропонуючи зустрітися і щось обговорити.

У зв’язку з такою високою активністю п’ятого президента України у багатьох громадян і оглядачів виникає обгрунтоване запитання: а що ж Порошенко збирається робити після виборів? Як складеться його приватне життя і продовжить він впливати на політичну, публічне життя України?

На цю тему вже було багато написано і прочитано, але інтерес викликає аж ніяк не припущення окремо взятих політичних експертів, аналітиків та оглядачів, а пройшло непоміченим інтерв’ю політтехнолога Дмитра Касьянова, який працював на Петра Олексійовича Порошенка, де він прямим текстом сказав, що вже сьогодні займається екс-президент.

Таким чином, в кількох абзацах інтерв’ю політтехнолог фактично розкриває стратегію Петра Олексійовича Порошенка, — причому не потенційну, розраховану на майбутнє, а актуальну, яка реалізується вже зараз.

Про який «польської» системі управління йде мова?

При цьому Качиньський в ролі «сірого кардинала» не має у своїй партії людей, які можуть виявитися потенційними конкурентами на терені «закулісної політики». Весь кістяк «Права і Справедливості» складено з несамостійних політиків з підірваною репутацією, обміняли свою незалежність на протекцію Ярослава Качиньського, який грає роль «куленепробивного плаща» і прикриває їх від громадської думки і летять в них «каменів і гнилих помідорів». Хіба що, прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький є потенційним наступником статусу Качинського, яким, так чи інакше, скоро доведеться піти на пенсію через похилого віку та незадовільного стану здоров’я. При цьому Моравецький також періодично стає «жертвою» публічного думки і Качиньський активно захищає. Ще одним прикладом є президент Польщі Анджей Дуда, який спочатку позиціонував себе, як молодий і абсолютно незалежний кандидат, але після кількох місяців виконання обов’язків глави держави відверто перейняв риторику Качиньського — ймовірно, через якихось непублічних обставин.

Самі розумні і прагматичні політики з «Солідарності» вже або залишили поле впливу Петра Олексійовича, або активно домовляються про м’якому зраді і «шляхи відходу». Це вигідно Порошенко, якщо він дійсно подумує про створення нового проекту, і зовсім невигідно Зеленському, який може не впоратися із великою кількістю «інтересантів», що зібралися навколо нього.

Чому Порошенко буде вибудовувати саме «націонал-патріотичну силу» і що це таке?

Націонал-патріотизм – це ідеологія, що говорить про першість національної держави та її культури перед чим-небудь іншим. Якщо чистий радикальний націоналізм у своїй природі, оскільки говорить про окремішність однієї держави і однієї нації і її перевагу над іншими, то змішуючи націоналізм з патріотизмом можна вивести дискурс на теми виконання цивільних обов’язків, не втрачаючи теми любові до народу і його унікальної культури. Виникла «суміш» є менш радикальним, а тому здатна достукатися до більшої кількості виборців.

Мотив «Україна для українців», яку використовував Порошенко в своїх посланнях електорату, виявилася занадто «вузької» ідеєю, і астично з-за цього Петро Олексійович програв президентську гонку. Але одночасно він відкрив незайняту електоральну (так звану «Галицьку») нішу, яку сьогодні сподівається розробляти команда екс-президента для перемоги на парламентських виборах. Дану виборчу групу вже встигли охарактеризувати як «електоральне гетто» — популярний серед політичних аналітиків термін.

Ми чітко можемо простежити за тим, як команда Порошенко намагається перевести його образ і політику з прагматично-матеріального в аксіологічне (культурно-символічне) вимірювання за допомогою розмов про народ, державність, мову, релігії та ідеології. Культурно-символічна сфера буде більш зручним тереном для знаходиться в опозиції Порошенко, який після програшу втратив інструменти, які дозволяли йому безпосередньо вирішувати прагматично-матеріальні завдання.

Враховуючи, що Порошенко буде намагатися реалізувати політику «захисту» України та українців з опозиції, неминучий питання: яким чином? У такій ситуації Петро Олексійович зможе використовувати традиційні інструменти, доступні опозиційним політикам: протести, мітинги і страйки. Бути може, навіть з використанням агресивних інструментів фізичного впливу, для чого можливе формування структури в дусі Національного Корпусу, але вже під контролем екс-президента.

А захищати Україну Порошенко буде від «ворогів», які у націонал-патріотів завжди знайдуться. І мова йде не тільки про РФ, але й про російських агентів впливу, якими можуть бути названі в тому числі опоненти Петра Олексійовича.

Чому ця затія у Порошенка швидше за все не вийде?

На сьогоднішній день Ярослав Качиньський, на відміну від Петра Порошенко, впливає на політичне життя Польщі не з опозиції, а перебуваючи на чолі правлячої партії. Варто визнати те, що формуванням впливу на своїх однопартійців Качиньський займався, перебуваючи ще в опозиції, але лише вибори 2015 року кардинально змінили його становище і дали можливість відчути результати проведеної роботи.

Порошенко сьогодні лише починає впроваджувати нову модель управління та формувати своє місце в ній через нарощування свого впливу. Плоди копіткої праці можна буде спостерігати лише в тому випадку, якщо його нової або реформованої політичній силі вдасться наростити рейтинги до осінніх виборів у парламент і стати релевантним гравцем. В іншому випадку «серокардиналить» Порошенко буде лише в рядах своєї партії.

Більш того, на відміну від Польщі, в Україні існує реальне «глибинне держава», в якому вже зійшлися безліч сфер і груп впливу, інтересів і гравців. Порошенко, який спробує неформально впливати на роботу парламенту, президента та окремих політиків, буде далеко не єдиним охочим у цій грі «перемогти» або просто утриматися на плаву. Інші олігархи, які давно увійшли в роль «сірих кардиналів», також переслідують свої власні цілі і ділять ігрове поле між собою, і навряд чи вони дадуть вломитися в їх систему комусь, чиї погляди чи суперечать їх власним, або здатні створити перешкоди для реалізації їх завдань.

Качиньський, який сформував польську арену такою, яка вона є, є в підсумку ледь не єдиним надприбутковою надвпливовою гравцем на ній. В Україні, яку стало модно порівнювати з Польщею, все не так — адже в РП, де ВВП більше практично в сім разів, немає олігархів, які впливають на політичне життя країни.

В Україні справа йде зовсім інакше. Політичний бомонд не обмежується людьми, що засідають в інститути публічної влади, більше того: їх політика є лише похідною від того, що відбувається «за лаштунками» між безлічі сірих кардиналів і кардинальчиков. Тому шанси Порошенка встановити в цьому середовищі одноосібний контроль виглядають як мінімум сумнівними.