Примус до ненависті

Принуждение к ненависти

Гібридна війна між Росією і Україною вперше оголила цифру, якої з тією чи іншою поправкою можна довіряти. Це – індекс екзистенціального недовіри росіян до українців, різко злетів за чотири роки і досяг умовного екватора. Інша «калькуляція» холодно-гарячого конфлікту – в густому дезинформационном тумані, треба думати, законами війни виправданому, але боляче сталий в епоху загальної прозорості.

Являє Україна Росії екзистенціальну загрозу, як вважає половина росіян згідно з останнім опитуванням «Левада-Центру»?

Думається, в тій же мірі, що Литва і Латвія, які увійшли у п’ятірку головних недругів Росії, карликові держави, позначення яких ворогами геополітичного колоссу – Росії – не до лиця.

Але тут не можна не враховувати гримаси громадської думки, виміри якого не стільки неточні, стільки часом методологічно недолугі. Ось і смисловий стрижень зазначеного опитування – «вороги Росії» – де апроксимація поняття, а де – його вільне трактування, бо ворогів у класичному розуміння терміна у російського держави на даному історичному відрізку немає. Наприклад, ісламський терор як феномен, безсумнівна загроза цивілізації, ИГИЛ ж – не більше, ніж його приватність, одне з його організовують утворень, якому під ударами коаліції довго не протриматися. Тим самим, обговорюваний опитування авторитетного «Левада-Центру», через свою некоректність, хоч і ненавмисний, але внесок у антиукраїнську істерію Кремля, свідчить між тим, наскільки і в освічене сьогодні час технології зомбування «ящиком» ефективні.

Підсумую: розкладена корупцією Україна, колись ледь не демонтировавшая свій військовий потенціал і з натугою відновлююча свою державність, підкопу під суверенітет і добробут ядерної Росії уособлювати не може. Крім того, досить спірна трактування відбирання Криму – як реакція на український Майдан, ніби загрожує підривником антипутінського протесту в РФ. Воно насправді рецидив територіального мародерства, закладений у природі архаїчних товариств – що первинно, як, зрозуміло, і імперський синдром. Інші ж міркування експансії з працею піддаються формулюванню, бо план натиску Кремля на Україну верстався в гострому цейтноті, являючи собою скоріше викид підсвідомого, а не раціо.

Між тим загальне увагу російської медіа до результатів опитування не випадково, бо «побутової» антиукраинизм, поступово наводняющий уми росіян, небезпечна тенденція, при розвитку якої так званий дозований (гібридний) експансіонізм Кремля може різко посилитися завдяки глибинній запитом російської ідентичності, распространись процес вшир і вглиб. Тоді повноформатна міжетнічна війна – питання часу.

Важливо відзначити: проблема вже виявляє ознаки загострення – з тих пір, коли Київ взяв курс на продавлювання лінії демаркації, яка склалася на Сході України, і бойкотування регіонів-сепаратистів, мало-помалу змиваючи з себе тавро «хлопчика для биття». Нескладно припустити, що, візьми ВСУ під свій контроль так звані сірі зони, наступний етап – покрокове всмоктування ОРДЛО в тіло метрополії аж до російського кордону (що, на погляд автора, куди менше зло, ніж перманентний хаос і міжкланова різанина – основні соціальні маркери самозваних режимів).

Стало бути, повновага війна між двома слов’янськими народами неминуча? Бо умивання рук Москвою при просуванні ЗСУ на схід не здається реалістичним, займай Кремль Путін або навіть умовний Навальний. Одна справа православна Сербія за тридев’ять земель, інша справа – більше мільйона росіян ДНР-ЛНР, ніби приречених на зачистку при реукранизации регіону. Та і Україна не Молдова, йти від лобового зіткнення в її новій іпостасі не стане.

Між тим однозначних відповідей немає, оскільки ескалація російсько-українського конфлікту за рахунок регулярної армії РФ – по-іншому зберегти ДНР-ЛНР, швидше за все, не вийде – замах вже на цілісність ЄС, яке, на відміну від чотирнадцятого, ще одну війнушку РФ не потерпить, про що Москві, зрозуміло, відомо.

Тут ми підходимо до головного питання тексту: якою мірою наростання «побутової» антиукраинизм росіян самостійний фактор? Чи здатен в тій чи іншій мірі підживлювати, а то й радикально впливати на імперські амбіції Кремля, у загальному і цілому, поки гібридно-спорадичного характеру?

Ну і ієрархічно найважливіший розділ теми, без розгляду якого пошук відповідей, швидше за все, ускладнений: дружба між росіянами та українцями, ніби спаяний СРСР, міф або реальність?

На погляд автора, і те, і інше. Безперечно лише одне: радянська імперія з її гігантськими соціально-економічними і кримінальними проектами неабияк перемішала два цивілізаційно близьких народу, чому сприяла їх приналежність до однієї мовної групи та релігійної традиції. Притому що українцями в РФ себе називають тільки 1.5% росіян, їх у Росії набагато більше, а багато мільйонів – нащадки змішаних російсько-українських сімей.

Між тим в основі основ тієї етнічної інтеракції – відносини між імперією (СРСР в особі свого центру – Росії) і квазидоминионом (Україна). Як Радянська Армія не мислилася без сержанта-українця, так і не меншою мірою – без російського офіцера. Аналогічним чином і у всіх значимих сферах соціальної активності. При цьому Москва безсоромно викачувала кращі українські кадри (як і багато інших), розріджуючи, якщо, не обезглавлюючи національну еліту. Але це природний, об’єктивно неминучий доцентровий процес, хоч і містить, по факту, дискримінаційний компонент.

Так імперський центр експансіоністського та мобілізаційного ядра безмірно зміцнив свій творчий і творчий потенціал. Як наслідок, взаємовідносини за формулою «сюзерен-васали», отримали додаткову якість – інтелектуального домінування першого над останніми, одночасно формуючи у національних окраїн комплекс неповноцінності.

Фігурально висловлюючись, в ході соціалістичного експерименту Україна, як республіка найбагатшого людського ресурсу – спромоглася для метрополії в гігантський ринок цінних, але підлеглого стану наречених, приречених йти в прийми. Стало бути, ті взаємини схожа характером притирань нерівного шлюбу і «логікою» незбагненної жіночої душі. Так що теза про віковічну дружбу російського і українського народів, на яку вони ніби генетично і територіально приречені, як видається, грішить схематизмом, в особливості, якщо переміститися на протилежний полюс – в ареал української ідентичності, автору, етнічною (по батькові) українцю, непогано знайомої, скільки б негомогенной та не була.

Про який ніби вродженої любові до росіян може йти мова в Західній Україні (місце народження, дитинства та юності автора), яка встигла ввібрати в себе європейські коди, але добряче «прополотой» радянськими депортаціями повоєнних років? Так ті громади зверхньо дивилися на радянізованих українців (з центру і сходу країни), знаходячи їх цінності азіатчиною, а їх самих – плебсом, изъясняющемся суржиком! В останніх же, що ввібрали з молоком матері віковий страх перед «бути забритым в солдати», ніякого синоніму «kacapu» в ходінні не було. Ну а про штучний голод 1932-33 рр., ассоциировавшемся виключно з Москвою, і згадувати зайве.

Конфлікт російської та української ідентичностей посилив розвал СРСР, коли Росія завдяки нафтовому джокеру досить швидко (в історичному вимірі) встала на ноги, а колись економічно благополучна Україна зубожіла, «делегувавши» мільйони наймитів на жирующий і лопаються від зарозумілості схід. Зокрема, на початку нульових, будучи неабияк віддаленим від пострадянського простору (за часом і відстанню), автор раптом виявив, що латентна тенденційність двох етносів один до одного знаходить зримі форми і, переважно, в російському таборі. Зрозуміти причину не виходило, поки одного разу нехитрий пазл не склався: імперський геном росіян синтезувався із синдромом чванливого самовдоволення нуворишів і крамарів в першому поколінні – що присовокупило «недолугих» молодших братів до строкатому спільноті «чурок», нехай і генетично «правильних».

Як би там не було, гарячою війною ідентичностей аж до тринадцятого і не пахло, поки не грянув аншлюс Криму, зіткнув росіян і українців лоб в лоб. Унаслідок глибокого сум’яття та пора згадується насилу, хіба що епізод передачі українській митниці українських літер (є,ї,ї,’), акуратно демонтованих “колегами”, які перейшли під триколор – то “шедевр” імперської кпини, то швидкоплинне докори сумління до колись побратима, ніби людським плітками не”…

Аншлюс плавно переріс у лугандонскую герилью, багату на кровопускання і смисловий фальсифікат – «карателі», «хунта», «кіборги», тільники, папахи. Словом, повний набір атрибутики смутного часу. Внаслідок чого упередженість і забобони двох народів, трансформувалися в фобії та їх похідні. В українців як віроломно «опущених» – в хімічно чисту фобію, здебільшого зрозумілу хоч і по відчуттях, позбавлену найменших ознак осмислення (не кожен росіянин – Путін і окупант). У росіян же, нібито тріумфаторів, – в юшку з брехливих символів кисельов-тв і безрозсудною гордості за удалую вітчизну, яка виставила себе, за фактом, страшенним мародером…

Тим самим зомбування росіян антиукраинизмом, певною мірою волатильний феномен, можливо, в тих самих межах, як і трикратне падіння антитурецького рейтингу за останній рік.

На глибоке переконання автора, широкомасштабна війна з Україною не стояла і не може стояти на порядку путінського режиму, бо без повної окупації території сусіда здобути в ній гору навряд чи можливо. Проблема навіть не в людських і матеріальних ресурсах, які потрібно було б в гігантських масштабах спалити, а, схоже, у прихованому розумінні Кремлем того, що, як поведе себе російська солдатів з одновірцями-українцями, цивілізаційно йому близькими, не кажучи вже про одинадцять мільйонів етнічних росіян, які проживають в Україні, ніхто не знає. Як і не цілком коректна оцінка ряду коментаторів, які вбачають у бесноватом антиукраинизме російського ТБ підміну внутрішньої проблематики зовнішньої. Сперечатися важко: не без того. Але витоки явища, швидше за все, перенасиченість правлячої еліти фахівцями з ідеологічних диверсій з світоглядом викладачів військових кафедр, хоч і не обозреваемыми власні очі, але виконують функцію ляльководів. Їх головний інструмент: психічна атака всіма фронтами та сполуками. Ну а технологія: «щоб у брехню повірили, вона повинна бути жахливою».

Підводимо підсумки. Нехай сценарій повноформатної війни між Росією і Україною, на погляд автора, мало реалістичний, в обох країн позначився тренд, який може значною мірою стимулювати її. Це – демонізація один одного, що межує з повною втратою критики. Якщо в Україні таку місію виконує національний дискурс, який відрізняється не спектром думок, а симптоматикою важкої психофізичної травми, штовхає країну куди завгодно, тільки не вперед, то в Росії – інформаційні війська в особі національного телебачення. Причому ситуація настільки запущена, що всякі паллиативы здаються недоречними. Зокрема, український дискурс договорився до такої нісенітниці, що в одному ворожому взводі – Д. Кисельов і, скажімо, Ст. Іноземцев, а всякий російська, без винятку, інтервент. У Росії ж – братський народ без смислових лапок, тобто без глузування, вже давно не вимовляють.

Давати жертву поради про стриманості, знаючи про її священне право на помсту, тотожне утіхи агонізуючого хворого загробним життям. При цьому очевидно, що війна, куди Україну кличуть гарячі голови тамтешніх патріотів, економічно і технологічно їй непідйомна, конфліктуючи зі школою її пріоритетів. Як і вкрай небезпечна недооцінка побутового антиукраинизма, все активніше завладевающего умами пересічних росіян.

Хоч і відзначалася вище неефективність півзаходів, тим не менш хотілося б рекомендувати сторонам-антагоністів «декаду тверезості», а точніше – заблокувати на десять днів всі ЗМІ, у тому числі і регіональні. Дивишся, і полярну ніч фобій змінить сіренький, боязкий, але все ж світанок.

Хаїм Калин