Навіщо нам Путін?

Зачем нам Путин?

Всупереч запевненням кремлівських політтехнологів, якщо російський президент піде, світ не завалиться і країна не провалиться в тартарари.

Нас наполегливо намагаються привчити до думки про те, що «немає Путіна — ні Росії». Однак двадцятиріччя перебування при владі нинішнього глави держави змушує замислитися: чи так це насправді?

Може, проживемо якось без нього?

Я розумію, що при цих словах багатьох охоплює тривожний озноб. Справді, як же ми будемо без того, хто є наше все, наше скрізь, наше завжди; без того, хто підняв країну з колін, зробив її великою державою, показав всьому світу, в першу чергу Заходу, що Росія — це вам не кицька чхнула, а ого-го? І взагалі, якщо Путін, не дай бог звичайно, піде, то весь світ тут же впаде, а Росія провалиться в тартарари.

Або все-таки і світ не завалиться, і країна нікуди не провалиться?

Давайте спробуємо розібратися.

Для початку — чи потрібен нам Путін зараз?

Тут, на мій погляд, все досить просто.

Кожен президент (прем’єр-міністр, правитель взагалі, нехай навіть авторитарний) має чітко визначений функціонал — завдання, яку він зобов’язаний вирішити. Це може бути розвиток у вже заданих координатах, подолання кризи або перетворення країни у відповідності з викликами нового часу.

Завдання Путіна в момент його приходу до влади в 2000 році була абсолютно зрозуміла. Він повинен був мінімізувати хаос, породжений великими реформами, зупинити загальну дезінтеграцію, стабілізувати держава, соціальні відносини, економіку, створити реальність, де були б зрозумілі нові правила життя.

До 2008 року ця задача була в основному вирішена. Виникла нова «путінська» Росія, цілком влаштовує більшість росіян. Не те щоб вона так вже всім подобалася, але порівняно з бедламом 1990-х років виглядала досить привабливо: відносний порядок, пристойний рівень життя, надії на те, що далі буде ще краще.

На цьому функціонал стабілізації був завершений. На перший план висунувся функціонал розвитку.

І ось тут з’ясувалося, що президент Росії, при якому «країна піднялася з колін», цього функціоналу не розуміє. Можливо, зіграв роль відомий психологічний ступор: розвиток вимагає змін, а навіщо щось міняти, якщо і так все добре. Принаймні, з точки зору президента і його найближчого оточення.

 

 

Тим більше що і реальність це начебто підтверджувала: фінансова криза 2008 року Росія успішно подолала, війну з Грузією швидко виграла, що продемонструвало підсилюється боєздатність армії, далі — утворила єдиний економічний простір з Білоруссю і Казахстаном, вступила у Всесвітню торговельну організацію Електоральний рейтинг Путіна закономірно зростав, досягнувши до 2009 року твердих 60%.

Дійсно, з якого дива треба було щось змінювати?

Однак поступово став проявляти себе і інший феномен: закінчилася віддача реформ і економіка, що не отримує нових стимулів для розвитку, почала сповільнюватися. У 2010 році зростання ВВП Росії склав 4,5%, в 2011-му — 4,3%, в 2012-м — вже 3,3%, а в 2013-му — всього 1,8%. І це при фантастично високих в той час цінах на нафту. Тобто навіть нафтодолари більше не допомагали. Ну а після падіння нафтових цін і накладення санкцій за приєднання Криму російська економіка і зовсім поринула в застій, насилу за п’ять років піднявшись до 2,3%. Якщо, звичайно, вірити даними Росстату.

«Застій» взагалі став зараз найпопулярнішим словом в Росії — йде мова про політику, про економіку, про дії президента або прем’єр-міністра. Одні і ті ж особи, ті ж обіцянки, одне і те ж струс повітря, а по суті нічого не змінюється.

Власне, це відчуває і сам Путін. Він вже два чи три рази рішуче заявляв, що нам потрібні «прориви в усіх сферах життя». Правда, як дані здійснити прориви, президент толком не пояснив. У підсумку на його заклики відгукнулися лише споживчі ціни, тарифи ЖКГ, пенсійний вік і податки, які дійсно здійснили прорив.

Зараз президент як «стабілізатор» ще може підтримувати поточну ситуацію, але нездатний перевести її в режим розвитку. Його діяльнісний потенціал вичерпаний. Потрібно інший політик, орієнтований на майбутнє, а не на збереження протухающего сьогодення.

А тепер інша сторона того ж питання: впаде чи не впаде?

У російському політикумі популярна думка, що Путін підтримує баланс між різними кремлівськими кланами. Якщо він піде, почнеться «кланова війна», яка в клапті раздерет всю країну.

Мені здається, що ця небезпека сильно перебільшена. Війна між кремлівськими кланами, безсумнівно, йде і буде вестися ще довгий час. Однак за останнє десятиліття ці клани в певному сенсі цивілізувалися: у них сформувався інстинкт самозбереження. Ніхто не стане топити іншого, знаючи, що при цьому захлинеться сам. Російські «клановики», звичайно, егоїсти, але не ідіоти. Основні сутички раніше будуть відбуватися «під килимом», і кожного, хто зазіхне на «загальне благо», там же, під килимом, і придушать.

Висловлюється також думка, що при ослабленні центральної влади національні республіки, у багатьох з яких російське населення стало меншістю, можуть вимагати незалежності і Росію спіткає доля СРСР.

По-моєму, і ця небезпека сильно перебільшена. Звичайно, немає, мабуть, такого голови національної республіки, який не мріяв би стати самостійним президентом — щоб його при візиті в іншу країну зустрічали оркестр і взвод почесної варти. А головне — щоб можна було пиляти національний бюджет, не озираючись на Москву і не боячись, що Путін зніме його з посади як «втратив довіру».

Але ж зараз, знову-таки, не 1990-ті роки. У національних республіках всі добре розуміють, що нині у Росії-сильна армія, Росгвардия, ФСБ. Плата за спробу сецесії може бути дуже високою. Нікого не надихає приклад тодішньої Чечні або нинішнього Донбасу. Так що голови республік віддаються своїм мріям, ймовірно, лише ночами, сховавшись з головою ковдрою, щоб ні одна думка не просочилася назовні.

І взагалі не слід думати, що якщо Путін піде, то влада в Росії відразу ж різко зменшиться. У нас вже давно сформувався «колективний Путін» в особі владної еліти і середнього прошарку чиновництва. І він, керуючись тим же інстинктом самозбереження, не допустить ні війни «кремлівських веж», ні будь-якого сепаратизму: зменшення території країни загрожує скороченням його доходів.

До речі, зауважу, що цей «колективний Путін» швидше за все не жадає, щоб над ним стояв ще й Путін реальний. Еліти, здається, починають здогадуватися, що без нинішнього президента їм стане набагато краще. По-перше, не буде ризику «втратити довіру», що цінне саме по собі, а по-друге, виникнуть хороші шанси на послаблення санкцій. І для цього зовсім не потрібно відмовлятися від Криму або здавати Донбас. Адже конфлікт між Заходом і Росією — це в значній мірі боротьба офіціозних амбіцій. Жодна із сторін не може відступити ні на крок, тому що втратить політичне обличчя. Або, що для політиків те ж саме, електоральний рейтинг. Зате при новому главі держави цілком можна буде піти на якісь чисто символічні поступки, погасити конфлікт — і кожна із сторін зможе подавати це як свою перемогу.

«Колективного Путіна» такий результат цілком влаштував би. Можна було б знову спокійно «працювати» в Росії, а облаштовуватися на Заході, не побоюючись при цьому за свої авуари.

Ось і відповідь на питання, навіщо нам Путін.

Не існує ніякої необхідності, щоб Росію і далі очолював саме він.

Загалом, на цій платформі «влада» і «народ» Росії цілком могли б прийти до згоди. Подякувати президенту за його самовіддану працю, видати йому орден «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеня, поставити бюст у дворі будинку, де Путін жив в дитинстві, повісити меморіальну дошку, можна навіть перейменувати Басков провулок в провулок президента Путіна. А якщо він захоче ще чого-небудь на свою честь — ласка, нам не шкода.

Тільки все це поки що суто теоретичні міркування.

Сам Володимир Путін на питання, чи не набридло йому бути президентом, чітко відповів: «Ні. Інакше я б не став балотуватися на цей термін».