Бабченко: Те, що продемонстрував ветеранський марш у Києві – не найкраща ситуація для воюючої країни

На Майдані в День Незалежності сталося зіткнення двох світів. України реальною, і України телевізійної.

Україна реальна, воювала, робила революцію, потім пішли на фронт, вязавшая масксети, отдававшая зарплату, возившая волонтерку, хоронившая своїх – стикнулася з Україною, співала пісеньки, дрыгавшей по сценах ніжками, стучавшей піс*кою по роялям і шутившей жарти.

Залишимо осторонь той факт, що співачка, яка увійшла в історію як «дівчина з тарілкою», в 2017 році постила фото з Червоної площі, Алан Бадоєв ставив кліпи довіреним особам Володимира Путіна Стасу П’єсі, Поліні Гагаріної і Валерію Меладзе, а Президент знімав кіно про поручика Ржевського на гроші Державного Комітету по кінематографії Російської Федерації.

Справа зараз не в цьому.

Коли всі воювали і кишками тягли свою країну, Тіна Кароль скакала по сценах – ну якого ви від неї ще виконання гімну чекаєте, крім як все тієї ж демонстрації вмісту свого декольте від кого там, Габана, чи що.

Бадоєв все життя клипики ставив – якого ще дня незалежності ви від нього хочете? Нічого іншого і не могло вийти. Хто на що вчився. Справа, повторюся, навіть не в цьому.

Бадоєв, може, і сам хотів зробити добре і добре, але ось уявлення про Україну у нього таке. З Тіною Кароль на даху Консерваторії. Звідки, власне, останні самі моторошні події Майдану і почалися. Звідки йому це знати.

Справа в тому, що активна частина суспільства, яка живе повністю в реальному житті, знає, як влаштована ця життя і запряжена її на своїх плечах, зустрілася з обраною владою, яка живе повністю у своєму телевізорі, повністю у відриві, повністю в паралельному віртуальному світі-тусовці, і нічого поняття не має про життя реальне.
Точніше, рівно навпаки.

Віртуальна влада зіткнулася з реальною країною. І, треба визнати, країна виглядає набагато краще. Точніше, активна її частина, безумовно. Активне пасіонарне меншість. Те, яке і складає будь-яку націю.

Так, я, як і багато хто, в значній мірі теж заспокоївся після маршу ветеранів. Реальна Україна виглядає і логічніше, і цілісним, і раціональніше і розумніше, ніж її телевізійна серіальна влада.

Вона нікуди не поділася. Вона як і раніше готова. І відстоювати країну, розвивати її, і тягнути на собі далі. Те відчуття сили, єдності, скелі, яке, треба визнати, було втрачено після виборів – я його знову відчув.
Я знову відчув гордість.

Те, що відбулося на Майдані… Це навіть не обвалення рейтингу. І не втрата легітимності. Це все не правильні слова. Рейтинг, звичайно, поплив. Але не обрушилася. І легітимність нікуди не поділася – у президента, обраного трьома чвертями країни, легітимності хоч відбавляй.

Це була подія іншого порядку. Це було усвідомлення того, що влада не належить цій реальності. Що вона існує в якомусь своєму паралельному вимірі. І з країною не стикається ніяк. Зовсім. Ось просто немає ніяких точок перетину.

Ну не Тіна ж Кароль на даху і не дівчина з тарілкою є точками дотику цієї серіальної влади з цими мужиками в камуфляжі.

Тому що влада, яка живе в якомусь своєму телевізорі, перестає сприйматися, як влада.

Ну ось на Майдані є якісь люди. Вони щось там ставлять. Ну і бог з ними. Нехай ставлять. Хай граються. До нас вони ніякого відношення не мають. У нас свої, дорослі справи. А це – не влада. Це не Головнокомандувач. Це не керівники нації, визначають її стратегію і здатні взяти на себе відповідальність за це.

Краще визначення я прочитав у стрічці: «Стало зрозуміло, що президента у нас таки немає. А нація у нас таки є»
Дуже точно.

І, загалом-то, ця ситуація зовсім не така вже й погана. Якась співачка грається в те, що вона обличчя нації, яка виконує її гімн, та й нехай грається. Бог з нею. Співачка доспівала, пішла – і нація вийшла на Хрещатик. Десятками тисяч людей. І нікуди не поділася. Нація – ось вона. Тут.

І, начебто, можна заспокоїться. Не вся країна зійшла з розуму. Як могло здатися останнім часом. Відставити істерику. Але. Ложка дьогтю полягає в тому, що це – класичні два центру сили.

Абсолютно легітимний президент, а, повторюся, у президента, обраного трьома чвертями країни, легітимності хоч відбавляй, і більшість – пасивне, але більшість – що стоїть за ним. А також державні інструменти насильства. У вигляді лояльних силових міністрів.

І минулий президент, який зараз почне стає лідером опозиції і, навіть, цілком можливо, лідером нації – я все ще маю на увазі активну частину населення – який йде Хрещатиком у другому ветеранському марші. У якого є неофіційні інструменти насильства. І лояльні командири підрозділів.

Що ви не кажіть, ветеранський марш був демонстрацією – ще не сили, немає, і навіть не намірів, але – червоної риси. Демонстрацією готовності. Це ось прям просто класичні два центра мас. Два центру сили. І це не найкраща ситуація для воюючої і ще так і не встала до кінця на певний шлях країни.

Навіть не два центра мас. Дві України.

Телевізійна, Україна «Сватів», і реальна – Україна масксетей. І у кожної є свій лідер. І у кожної є своя маса.

Так, маса другий буде потихеньку стоншується, і навіть, можливо, перетікати до масі першої. Але остаточно вона не розчиниться. І це – фундамент, основа будь-якого громадянського протистояння.

Ні, ні, боронь Боже, я зараз зовсім не хочу лякати. Така ситуація зовсім не обов’язково призведе до громадянського протистояння. Розвиток ситуації зовсім не визначено. Ось взагалі. Ситуація зовсім ще не втягнулася з воронку безальтернативності. Можлива співпраця сторін. Можливий нейтралітет. Можливо навіть злиття. Зовсім не обов’язково жорстке протистояння.

Але якщо це все ж станеться – то фундамент був закладений тут. На День Незалежності. Двадцять четвертого серпня дві тисячі дев’ятнадцятого року.

І ось тут ми підходимо до вилки, у якої, за наявності декількох гілок розвитку, по суті, все ж тільки два основних варіанти.

Або влада зчитує цей сигнал, розуміє його, бере до відома і далі починає – ні, не повертатися в реальність, вона не може повернутися в реальність, тому що ніколи в ній не була, але вона починає рухатися з телевізора в бік реальності – і тоді ситуація вже гарантовано не досягає критичного рівня, або…

У Порошенка Зеленський, звичайно, не перетвориться, але якщо він зрозуміє, що його головне завдання не перетвориться у поручика Ржевського – вже півбіди зроблено. Суспільний договір між нацією і владою в даному випадку буде виглядати так: «Ок, ти там сиди, записуй свої видосики, але тільки, блін, руками нічого не чіпай. Ми самі все зробимо. А якщо захочеш – і тобі допоможемо, розповімо і підкажемо і почнемо співпрацювати». І це хороший варіант.

Тому, що стати ще одним Януковичем товариство влади вже не дозволить, це вже очевидно. Або…

Загалом, влада отдупляет, що відбувається, і тоді ми просто втрачаємо п’ять років, які вона витратить на те, щоб зрозуміти реальність, а створений попередньою владою запас міцності виявиться досить великим, щоб перетягнути ці п’ять років без розвалу країни.

Або – або не. І тоді це буде найгірший варіант.

Але я зараз в будь-якому випадку дивлюся на ситуацію оптимістичніше, ніж півроку тому. Хоч і з ложкою дьогтю.

Гарного всім дня.

Аркадій БАБЧЕНКО