Ми програли черговий раунд інформаційної війни. Програли тому, що хотіли піару і лайків. І ще мислили одноходовкой: ми випускаємо їхніх, а вони просто так віддадуть наших.
Путін застосував простий прийом, який він обігравав безліч разів. Суть прийому наступна: змусити суперника вважати, що справу зроблено, підігріти інформаційний шум (офіційні російські особи, між іншим, мовчали про обмін — і це ключовий момент), а потім відіграти все назад. І почати торги заново.
Дійсно, команда Зе дуже багато поставила на цей обмін. І Путін це знає. Команда Зе дуже далеко зайшла в інформаційному шумі, і тут вони повинні подякувати і Рябошапку, який, будучи генпрокурором, поставив пост з посиланням на простого працівника Ради. Треба подякувати голови РНБО, завчасно приїхав в Жуляни. Треба подякувати всіх тих радників, які просто не хочуть вчитися на наших помилках. А варто було б згадати 2013-го, коли Янукович зробив розворот від Європи і чекав, що на другий день «Газпром» дасть нову ціну на газ. В результаті «Газпром» вже через кілька годин після антиєвропейського заяви Януковича повідомив, що переговори з Україною потрібно починати майже з нуля.
Окремо потрібно подякувати безліч людей в соцмережах, які підігрівали інформаційний шум, навіть не думаючи, що за цим шумом криються долі людей, їх рідних і близьких.
Але є ще один момент, який насправді є причиною сьогоднішньої ситуації. У гонитві за піаром ми в останні роки просто розучилися задавати правильні питання самим собі. І поки ми не відповімо на них собі, причому, бажано, за закритими дверима, не варто думати про піар. Отже, які ж ці питання?
Перше і найголовніше: чому Путін пішов на обмін? Заради того, щоб знову опинитися в «Великій вісімці» і щоб зняли санкції? Він міг і без цього обійтися. Це хороший бонус, але не більше того. Версія про те, що все це затівалося заради того, щоб виманити бойовика Цемаха, ключового гравця в майбутньому судовому розгляді по збитому малазійському літаку, звичайно ж, правильна. Але вона вторинна. Весь цей обмін — тільки перший крок до великої операції, на яку повинен піти Зеленський і про яку говорив Трамп. Як би це цинічно не звучало, Цемах є нашим великим козирем. Можливо, одним з найбільших.
Друге важливе питання: чи припиниться війна на сході після можливого обміну полоненими? Вірогідність цього дуже мала. Війна потрібна Путіну для того, щоб тримати в тонусі Україну і, що не менш важливо, посадити за стіл переговорів лідерів терористів, щоб вони стали частиною переговорного процесу.
Третє питання: а що ж буде з Кримом? Поки всі його виносять за дужки. Але ми повинні чітко пам’ятати, що питання Криму — якийсь дамоклів меч, який за допомогою міжнародних судів висить над росіянами. І зняти цю проблему можна тільки двома способами: або Україна визнає анексію в тій чи іншій формі, або треба розвалити Україну.
І, нарешті, четвертий «поточний питання»: а що ж буде в цій великій угоді, яку зараз у форматі Росія, Німеччина, США і Франція за участю України (досить обмеженому й багато в чому символічному) готують до наступної зустрічі в Нормандському форматі?
Наскільки мені відомо, є наступні пункти:
Важливий момент: для легітимації обговорюється можливість конституційного референдуму разом з місцевими виборами.
Окремо хочу відзначити — поки це лише побажання, а не офіційний документ. Зараз майже все залежатиме від майстерності наших дипломатів.
Також варто відзначити ще один момент: суспільство готове легітимізувати всі ці речі. Зараз українці перебувають в тій дивній психологічної фазі, коли хочеться відмахнутися від будь-яких проблем і сказати собі: я цього не бачу, значить, цього не існує. Тому якщо хтось вважає, що суспільство жорстко виступить проти такого варіанту, той глибоко помиляється. Проблеми, якщо вони і відбудуться, виявляться не раніше, ніж через рік, коли реальні вбивці з Донбасу почнуть радісно і нахабно прогулюватися Хрещатиком.
Автор: Вадим ДЕНИСЕНКО; DSNEWS.ua