«Недоторканість сім’ї? Немає у нас такої традиції»

«Неприкосновенность семьи? Нет у нас такой традиции»

У Росії при декларації патріархату все однаково безправні, вважає політолог Катерина Шульман.

Статистика домашнього насильства в Росії невтішна — за цим показником наша країна вже багато років знаходиться у світових лідерах. Одна з причин — механізми захисту жертв на сьогодні фактично відсутні, а їх впровадження відбувається вкрай повільно і з великим опором.

В першу чергу мова йде про закон про домашнє насильство. Складно навіть сказати, скільки разів схожі законопроекти вносилися в Держдуму — рахунок спроб ведеться вже на десятки, — проте жоден з них не доходив навіть до першого читання.

Судячи з усього, на цей раз все-таки «крига скресла». Спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко нещодавно сказала, що в нинішню осінню сесію тема боротьби з домашнім насильством буде для сенаторів в пріоритеті. А сьогодні у верхній палаті парламенту оголосили, що робота над законопроектом повинна бути завершена вже до 1 грудня. Між тим, 21 жовтня в Держдумі відбудуться парламентські слухання, присвячені цій проблемі.

Багато правозахисники сподіваються, що в результаті постраждалі нарешті отримають право на захист від агресора. Проте чимало й тих, хто свято впевнений, що цей крок є ні що інше як атака на головну осередок суспільства — сім’ю.

Про те, чому цей закон викликає настільки запеклі суперечки, до яких результатів призведе його прийняття в інтерв’ю «Росбалту» розповіла доцент Інституту суспільних наук РАНХиГС, співголова тимчасової робочої групи по розробці законодавства про профілактику домашнього насильства Катерина Шульман.

— Існує стійка думка, що російське суспільство до цих пір залишається вельми патріархальним. Хоча, здавалося б, і право голосу наші жінки отримали набагато раніше, ніж у багатьох країнах світу, і вони працюють нарівні з чоловіками вже більше ста років. Та й взагалі, як відомо, у нас все «на жіночих плечах тримається». Виходить, що йдеться про стереотип, що має мало спільного з дійсністю?

— Тут нічого дивного немає. Більшість стереотипів як вкрай рідко відображають реальний пристрій того чи іншого соціуму. Товариство рідко буває здатна до рефлексії: буденне, само собою зрозуміле просто не помічається, «слона в кімнаті» наша свідомість не фіксує.

Ну, а все, що стосується «жіночої теми», сьогодні настільки всіх хвилює, що в підсумку в інформаційному хмарі накопичилося багато сміття. Рідко де ще ми стикаємося з таким обсягом ні на чому не ґрунтується статистики і якихось фантастичних тверджень, які повторюються і передруковуються.

Справа в тому, що патріархальними часто називають суспільства, які насправді просто є бідними і мають високу толерантність до насильства. При цьому, якщо придивитися, можна виявити абсолютно дивовижні речі.

Наприклад, існують дані про те, в яких країнах жінки розпоряджаються сімейними грішми. У верхній частині списку знаходяться Японія, Південна Корея, Росія, Китай і Мексика — зовсім не ті держави, які асоціюються з жіночим рівноправністю. А внизу цього переліку — скандинавські країни. Дивлячись на цю картину, так і хочеться сказати: чоловіки, підтримуйте феміністичний рух, воно поверне вам ваші гроші.

— Виходить, побутової матріархат і права жінок — далеко не одне і те ж…

— Абсолютно вірно. Саме в країнах, в яких жінка реально визначає життя сім’ї, її права слабо захищені — але там взагалі нічиї права не особливо захищені. Рівень насильства і вбивств у таких суспільствах у цілому високий.

Те, що ми називаємо патріархальною моделлю, є моделлю не всевладдя і щастя чоловіків, а загального безправ’я і дифузного насильства. Це зовсім не соціуми, в яких чоловіки живуть добре, а жінки погано.

— Рівень насильства — в першу чергу побутового — в нашій країні дійсно неймовірно високий. Скоро в Держдумі планується обговорення законопроекту про домашнє насильство, який, по ідеї, якраз покликаний захистити права жінок. Цікаво, що його найзапекліші опоненти — це саме представниці прекрасної статі. Чим пояснюється такий парадокс?

— Насправді ніякого парадоксу тут немає. Будь-яка соціальна норма підтримується і поширюється жінками, які виховують дітей та розповідають їм, що добре, а що погано. У суспільствах з високим рівнем насильства і взагалі з жорстокими соціальними нормами, на жінок покладається обов’язок індоктринації дітей і контролю над іншими жінками допомогою інструментів плітки, цькування та шейминга.

Тому якщо ви будете просувати ініціативу, якимось чином міняє соціальну норму, не чекайте універсальної підтримки тих, кого ви, як вам здається, намагаєтеся захистити. Так що позиція, наприклад, сенатора Олени Мизулиной або депутата Тамари Плетньової зовсім недивна.

— Правда, і підтримують закон найбільш активно теж жінки…

— Звичайно, наприклад, депутат Оксана Пушкіна, голова Ради федерації Валентина Матвієнко, омбудсмен Тетяна Москалькова. Нетітулованние громадські активістки, роками борються за права жертв, які організовують притулки, розповідають суспільству про те, що таке домашнє насильство.

— У чому полягає основна перешкода на шляху прийняття закону?

— Головна проблема — інерція законодавчої машини: вона у нас вкрай повільна. Крім того, навколо цієї теми накручено безліч міфів. Та й взагалі в Росії бояться слова «гендерний». Чомусь вважається, що воно про примусову зміну статі на вісім альтернативних. Гірше цього тільки проблема з розумінням сенсу терміна «ювенальна юстиція».

Думаю, що коли справа дійде до обговорення самого тексту, то ми дуже багатьох своїх публічних супротивників виявимо в таборі прихильників, бо нічого з того, що вони собі уявили, в тексті проекту закону немає.

— Ви раніше зазначали, що нинішній законопроект — це компроміс. На які поступки довелося піти?

— Наш варіант проекту я б назвала мінімалістичним. Законопроект не ставить своїм завданням викорінити домашнє насильство та інсталювати в Російській федерації загальне сімейне щастя. Його мета — ввести в законодавство поняття домашнього насильства і деякі інші терміни, яких зараз не існує в російському правовому полі.

Наприклад, заборона на наближення. Це та мінімальна міра, яка фізично «розведе» жертву та агресора і дасть дільничним мировим суддям в руки інструмент, що дозволяє реагувати на повідомлення про домашнє насильство.

Зараз ми звинувачуємо правоохоронні органи в тому, що вони «розгортають» всіх заявляють і не приймають скарги на сімейне насильство. Але проблема в тому, що у них зараз не так багато можливостей реагувати належним чином: заяви за ст. 116 КК в 75 випадках з 100 будуть забрані заявниками протягом трьох днів.

Закон про домашнє насильство дозволить вирішити багато драми на ранньому етапі.

Крім того, в законі вводиться поняття надання тимчасових притулків для жертв. З одного боку, це покладає певний фінансовий тягар на регіональні адміністрації, які їх будуть облаштовувати. Однак якщо таке поняття з’явиться, воно дасть можливість компенсувати за рахунок бюджетних грантів витрати соціальних НКО, які вже зараз допомагають жертвам домашнього насильства.

— В такому мінімальному вигляді закон буде працювати?

— Його ухвалення в будь-якому разі стане дуже великим кроком. Ще раз скажу, домашнє насильство — не соціальне явище, яке можна тотально викорінити.

Але якщо в правовому полі хоча б з’являться відповідні поняття, то, по-перше, це вплине на суспільну свідомість, а по-друге, в руках правоохоронних органів виявиться необхідний інструмент для реагування на те, що зараз їм реагувати нічим. Звичайно, їх потрібно навчити ним користуватися.

Ми сподіваємося, що число тяжких та особливо тяжких злочинів в підсумку скоротиться. Досвід деяких пострадянських країн, де вже прийнятий схожий закон, позитивний: введення охоронних ордерів і заборон на наближення, створення системи тимчасових притулків знижує рівень злочинів проти особистості. Насильницькі злочини взагалі переважно відбуваються між знайомими людьми, а значний їх відсоток — між живуть разом. Тобто часто вбивці і жертви живуть один з одним і є родичами.

А поки що за кількістю вбивств на 100 тисяч населення ми як і раніше займаємо перше місце серед розвинених країн. З цим потрібно щось робити.

— Але при цьому домашні побої у нашій країні вже два роки як декриміналізовані. Хіба одне не суперечить іншому?

— Тут не просто не буде протиріччя. Декриміналізація 116-ї статті як раз передбачає наступним кроком прийняття закону про домашнє насильство. Інакше ця декриміналізація стає безглуздою.

Моя позиція з цього питання досить сильно відрізняється від думки більшості активістів і прихильників ухвалення закону про домашнє насильство. Часткову декриміналізацію ст. 116 КК продовжую вважати вірним кроком. Криміналізувати її назад не потрібно.

Необхідно інше: прийняти окремий закон про криміналізацію домашнього насильства і виключити штрафи з числа мір покарання за ст. 116 КК. Це взагалі знущання: за насильство неможливо розплатитися грошима. Штраф можна виписати за неправильну парковку або порушення податкової звітності. Не можна відкупитися за те, що ти щось зробив з живою людиною.

— А яке покарання тоді можна назвати самим оптимальним, коли мова йде про домашнє насильство?

— Адміністративний арешт від трьох до тридцяти діб. Це те ж саме фізичне відділення агресора від жертви, яке дає йому час подумати, а їй — виїхати або подати на розлучення. Кілька діб адміністративного арешту не десоциализируют, як два роки колонії, але це досить неприємно, щоб чоловік не захотів потрапляти туди ще раз.

— Але ж після декриміналізації домашніх побоїв кількість скарг на насильство в сім’ї зросла. Хіба це не насторожує?

— Так це хороший знак, а не поганий, як думають багато хто. Більше бити не стали — стали більше заявляти.

Адже головне прокляття злочинів такого типу — латентність, прихованість. Чим більше їх вилізло назовні, тим краще.

Ось що точно було погано в історії з декриміналізацією домашніх побоїв — це публічне оформлення цієї ініціативи. Слова, які вимовлялися, були прямо протилежні правовим змістом заходи.

Зокрема, активно міркували про якусь традицію недоторканності сім’ї — та немає у нас такої традиції, знайшли теж «дім-фортеця». Але головне, що до тексту закону всі ці розмови ніякого відношення не мають. І на тих людей, які вели їх в публічному просторі, лежить величезна відповідальність за те, яким чином вони всі представили.

— За великим рахунком, інститут сім’ї — принаймні, на словах — багато російські політики взагалі ставлять вище прав особистості, і навіть якщо мова йде про безпеку…

— Люди часто говорять перше, що їм спадає на думку. Так, сім’я — це цінність, а діти — надцінність майже для будь-якого суспільства. Історично склалося припущення, що в родині краще, тому що разом вижити легше. Справедливо чи воно? Звичайно, це якась базова мудрість, яка виправдовується сукупним досвідом людства.

Протиріччя починається, коли сім’я стає не захист, а джерелом небезпеки. Але в тому-то і жахливість злочинів проти близьких, — ти порушуєш базовий закон буття і вивертаєш реальність навиворіт. У нормі людини підтримує його сім’я. У ненормальної ситуації, ситуації насильства, допомогти має суспільство.

Якщо сім’я тебе не рятує, а вбиває, то тоді треба рятуватися. І для цього повинні бути законодавчо оформлені заходи захисту.

— Не можу не запитати: чому саме останнім часом «жіноча» тема все більше виходить на перший план у багатьох країнах світу — хоча феміністські руху налічують велику історію. У чому причини такої підвищеної уваги?

— Завдяки сучасним засобам комунікації і більш активної присутності в соціальному просторі стали чутні ті, хто завжди був німим.

Цією обставиною користуються і жінки. Незважаючи на те, що їх завжди було трохи більше, ніж чоловіків, вони були менш помітні і не мали хороших можливостей висловитися і бути почутими. Зараз це змінилося.

В деякій мірі, мова йде про те ж самому процесі, який зламав електоральні системи у багатьох країнах. Ще недавно були маси людей, які формально мали право голосу, але не особливо їм користувалися. Але завдяки інтернету та соціальних мереж, а також можливості не тільки споживати інформацію та думки, але й виробляти їх — це de facto існував виборчий ценз впав, в політичне життя прийшли люди, яких раніше там не було.

В результаті ми бачимо безліч так званих несподіваних електоральних результатів. Хтось говорить про популістській хвилі, хтось про кризу демократії — кожен лякається як може. Але причина саме в тому, що люди, яких, здавалося б, не було, раптом з’явилися на соціальній сцені і в публічному просторі.

Безмовні заговорили, невидимі проявилися, безправні зажадали собі прав. Це турбулентний процес, багато в чому руйнівний, але в основі своїй — процес демократизирующий і гуманістичний.