В останні роки офіційний російська мова стала все частіше використовувати слово «гордість». «Ми пам’ятаємо, ми пишаємося!»; «Гордість за наших спортсменів»; «Наше минуле — предмет нашої гордості»; «Треба пишатися тим, що ми — росіяни»; «Гордість за наші досягнення» і так далі стали шаблонними фразами в пропаганді. Слідом за пропагандою і наші громадяни підхопили цей оборот в застосуванні до самим різним суб’єктам і об’єктам: тепер пишаються національністю, предками, розмірами території країни, співгромадянами, прапором та гербом, історією (причому кожен знає якусь свою історію) і так далі. Спільна риса всіх цих «споруд» — їх предмет знаходиться поза пишається індивідуума, і, як правило, дуже далеко від нього.
«Я пишаюся моїми предками, що захищали Петропавловськ-Камчатський, як ви можете таке писати!» — пише мені одна дама у ФБ у відповідь на мій коментар, що організовані Муравйовим масштабні проекти на Камчатці і Далекому Сході були спірними по ефективності, витратними, і зокрема наказ про оборону Петропавловська, в якому загинуло багато відважних російських воїнів, був безглуздим — все одно залишили місто через кілька місяців, а агресор так його і не зайняв — нема чого було.
Якщо предки цієї дами дійсно захищали місто, то вони гідні поваги і одночасно співчуття — за наказом високопоставленого бюрократа вони віддавали життя без всякого сенсу. Але при чому тут гордість?
Значення слова гордість між тим є дуже чіткою: «гордість — позитивно забарвлена емоція, що відображає позитивну самооцінку; наявність самоповаги, почуття власної гідності, власної цінності. У переносному значенні „гордістю“ може називатися причина такої самооцінки» (тлумачний словник Єфремової).
Хіба може наявність далекого предка-героя збільшувати позитивну самооцінку? Де він і де ти? Який зв’язок?
Виявляється — може, якщо вселити суспільству, що досягнень минулого і перемог зовсім сторонніх людей достатньо, щоб особисто твоя самооцінка була дуже високою. Неважливо, що саме ти нічого не зробив у житті, позбавлений всяких прав, навіть права вийти на мітинг, що тебе можуть ні за що посадити, що швидка допомога з тобою вмираючим буде стояти, пропускаючи машину заштатного чиновника, а в лікарні, якщо тебе встигнуть довезти, не буде ліків, що ти давно вже нічого не вибираєш сам, а держава тобі пропонує нав’язати всі рішення, навіть читати, що дивитися і з ким і як спати — головне, що у тебе в десятому коліні є предок, який хоробро воював (втім, теж не маючи жодних прав, крім права померти за государя-іноземця, в черговий їм розв’язаної «гра у війну»).
Нав’язавши суспільству таку термінологію, можна не боятися його вимог свободи, можливостей, рівності, відкритості, контролю за владою (як спроб людей вирватися, стати кимось, створити що-то) — у людей вже все добре, адже Суворов перейшов через Альпи, прадід переміг німців, країна — найбільша в світі, а Аршавін забив багато голів: є ж, чим і ким пишатися!
До речі, гордість навіть і в правильному розумінні слова річ не надто позитивна. Словник Даля взагалі не поділяє слів «гордість», «гординя», «гоноровий». Гордість — наиглавнейшая гріховна пристрасть, що виражається, по слову святого Іоанна Лествичника, у відкиданні Бога і презирство людей. Так що навіть якщо вам насправді є чим пишатися, тобто у вас особисто є перевага, яка виділяє вас серед інших, не поспішайте цього робити — краще просто порадійте за те, що гени, виховання і обставини були до вас прихильні.
Найбільш правильно слово «гордість» вжито у відомому фільмі «Москва сльозам не вірить» — там більш старша героїня говорить молодий: «Ну а чого її приховувати-то? Наша груди — наша гордість!». Наша. Не Мерилін Монро. Якщо ми привчимо при слові «гордість» кожного росіянина дивитися на свої груди (ну або там у кого чого видно), а не на груди прабабусі або Анки-кулеметниці (відповідно не на що-небудь хана Батия або Володимира Леніна, а на своє), суспільству доведеться змінити своє ставлення до себе — і вже нарешті спробувати що-небудь зробити (та хоч імпланти).
А бачачи груди Анки-кулеметниці або голого хана Батия, можна відчувати зовсім інше почуття — «захоплення». І ось тут вже на здоров’я — захоплення це «стан зачарованості ким-небудь або чим-небудь» (той же словник).
Так що давайте визнаємо: нам як російському суспільству і як російським громадянам пишатися, на жаль, майже нічим (груди і так далі — майже єдиний виняток). Зате у нас є багато чим захоплюватися. І це захоплення має надихати (подивіться на значення цього слова в словнику!) на дії, які в кінцевому результаті дадуть нам підстави для гордості (а ми ще подумаємо, пишатися, або, дотримуючись християнського правилом — просто радіти).