“Розіп’яті хлопчики” моздокского фронту. Як на Луб’янці складали фейки чеченської війни

Будь-яка війна породжує масу легенд, міфів та бувальщин, не стала винятком і війна в Чечні 1994-1996 років. Одні з них вже забуті, інші виявилися не просто живучі, але часто навіть сприймаються багатьма не як власне міф чи страшна казка, але як безумовний факт: «Про це ж написано у «Вікіпедії»!» Творили ті міфи в цілком конкретних кабінетах.

Розносили їх, як правило, журналісти з числа обретавшихся не там, де йшли справжні бої, а при різних штабах Об’єднаної угруповання військ – на «Моздокском фронті». Потім, посилаючись на таких «очевидців», ці страшні байки охоче повторювали вже високі начальники, яким треба було виправдати свої провали і сотні зазря загублених бійців.

Розіп’яті хлопчики Михайла Леонтьєва

Саме так обстояло справу з одним з найгучніших і страхітливих міфів про те, як у розпал штурму Грозного чеченські бойовики розпинали полонених солдатів на вікнах будівлі Ради міністрів. Одним з перших цю версію описав «моздокский фронтовик» Михайло Леонтьєв з газети «Сегодня». Розписав все так соковито, ніби сам бачив. Процитую його тодішнє інтерв’ю для «Ехо Москви»:

«…ПИТАННЯ: Ви кажете, що <…> 9 січня чеченці вивісили на вікнах будівлі РАДМІНУ розіп’ятих російських полонених, невідомо, живих або мертвих. Скажіть будь ласка, ви особисто бачили <…> чи ні?

ЛЕОНТЬЄВ: Вивішених полонених бачили з КП (командного пункту. – В. о.) дивізії офіцери <…>» [Ехо Москви. Інтерв’ю, 23 січня 1995 р., 20:30, 22:10]

Тобто сам не бачив. Які це офіцери бачили, який саме дивізії, та й взагалі з будь КП можна було бачити руїни будівлі колишнього Радміну, та ще й 9 січня – про все це Михайло Леонтьєв промовчав. Що не дивно: в той день бачити вікна Радміну можна було, мабуть, лише з одного КП – Дудаєва і Масхадова, з будівлі Рескому (Президентського палацу). При цьому немає жодних документальних доказів і фотографій, немає ні свідків (якихось офіцерів якоїсь неназваною дивізії), ні імен-прізвищ-звань власне жертв. Не було заведено кримінальну справу, ніхто не проводив розслідування. Не було в природі (тобто військовій прокуратурі) жодної кримінальної справи про «розіп’ятих».

Фотографія Володимира Воронова, зроблена якраз з того самого вікна, де, за фейку, повинні були висіти «розп’яті»

Але не один Леонтьєв тоді сіяв цей міф. Був, наприклад, і репортаж в «Комсомольській правді» Ольги Герасимової та Василя Устюжаніна, які призвели слова якогось 18-річного Андрія (знову без прізвища) «з (98-й повітряно-десантної Іванівської дивізії»: «Хлопці, побували в боях, підтверджують, що наших поранених підвішували за ноги у вікнах Радміну і з-за їх тіл вели прицільний вогонь» [Герасимова О., Устюжанін Ст. На 41-й день війни в Грозному зіграна перша весілля // Комсомольська правда, 1995, 24 січня.] Не тільки самі автори репортажу нічого своїми очима не бачили, але і переказують слова якогось бесфамильного «солдата Андрія», який теж нічого не бачив, але лише щось і десь від когось чув, що «хлопці розповідали…».

Міфи хороші лише тоді, коли їх не можна помацати, тому і бажано уникати всього того, що можна перевірити: точних дат, імен, конкретних найменувань і прив’язки до місцевості. Саме тоді, коли, згідно з твердженням Михайла Леонтьєва, полонених солдатів розпинали на будівлі Радміну, автор цих рядків перебував у тому самому будинку. І полонених бачив саме там – живих, 19 осіб з розгромленої 131-ї мотострілецької Майкопський бригади. Вдивляюсь в замурзані обличчя – зовсім ще діти! Їх блокували 1 січня біля залізничного вокзалу, і коли скінчилися боєприпаси, а підтримка так і не прийшла, вони змушені були здатися. У той підвал ми спустилися разом з колегою, Олександром Колпаковим з «Московського комсомольця», тому просто наведу те, що він пізніше надрукував у газеті: «<…> в будівлю Радміну вниз по сходах, туди, де, як я з’ясовую вже по ходу нашого руху, поміщені російські полонені.

Їх виявляється 19 осіб <…> Тьма-тьмуща, запалюю сірника, щоб поговорити з ними, але полум’я відразу висвітлює обличчя людини в каракулевій шапці, який раптом категорично відмовляється дозволити нам поговорити з солдатами. Тридцять вісім очей дивляться на нас із тугою і надією. «Серед вас є ранені, побиті?» – питаю. «Ні» – відповідають вони. «І що з ними буде?» – я перекладаю питання вже до каракулевій шапці. «У всякому разі, життя ми їм гарантуємо, а от російська влада навряд чи», – різко відповідає він.

Я підношу сірник ближче до полонених. Хлопчаки років 18-19, в очах тваринний страх <…>» [Колпаков А. Війна і чир // Московський комсомолець, 1995, 19 січня]. Додам лише, що толком поговорити з полоненими «каракулева шапка» нам не дав, вимагаючи особистої письмової санкції… Дудаєва. В підвалі ж Радміну відсиджувалися все тому, що федеральна артилерія настільки нещадно гвоздила тоді по Радміну, що й носа не було висунути. Як говорив ще один колега Олександр Мнацаканян, що був у ті дні там від «Загальної газети», «хотів би я бачити того сміливця, який під вогнем всіх систем і калібрів наважився б видертися – разом з полоненими! – по заваленим прольотах на другий чи третій поверх.

І на суцільно прострілюється просторі зайнявся б цього екзекуцією. Зрозуміло, пришелепкуватих, вирішили повторити «подвиг» солдат Понтія Пілата, просто бути не могло!» Потім він так і написав у своїй статті: «А всім вірить у розп’яття на вікнах рекомендую самим спробувати виконати марну і ризиковану операцію. Взяти пятидюймовые цвяхи, молоток, полоненого, піднятися хоча б на третій поверх простреливаемого і палаючого будинку, підійти до вікна і швиденько прибити впертого (а як же інакше?) людини до розбитої віконній рамі» [Мнацаканян А. Складніше смерті // Загальна газета, 1995, 26 січня].

Більше того, коли від снарядів і бомб стали руйнується перекриття підвалу, вся ця група з 19 полонених солдатів Майкопської бригади була виведена з руїн Радміну, ніхто з них (а інших у тій будівлі і не було) не був там «розп’ятий» і «вивішений у вікнах». Їх перевели в підвал перукарні на Хвильку, де бесіду з ними записав на відеокамеру журналіст НТВ В’ячеслав Грунський, і його репортаж пройшов у програмі «Сьогодні» 16 січня 1995 року. Також відомо, що всі солдати з цієї групи згодом були звільнені.

Але кого цікавлять факти, якщо потрібні міфи? І їх просували не тільки журналісти типу «моздокского фронтовика» Леонтьєва, але і, наприклад, генерал Лев Рохлін. В одному з інтерв’ю він тоді заявив, що «коли ми брали цю будівлю (рада Міністрів. – В. о.), там в кожному вікні висів мертвий або поранений наш боєць. Чому про це не говорять правозахисники?» [Аргументи і факти, 1995, № 5, с. 2.] «А в будівлі Радміну в кожному вікні дудаєвці вивісили трупи наших солдат» – це вже з інтерв’ю генерала військовому журналістові Асташкину [Асташкін Н.С. По вовчому сліду. Хроніки чеченських воєн. М., 2005, с. 132].

Схожі слова Рохлина навів у своїй книзі та інший військовий журналіст, капітан 2-го рангу Андрій Антіпов: «Дудаєвці пішли на самий підступний і підлий крок. Напередодні штурму вони вивісили у вікнах Радміну трупи наших солдатів. На це було важко дивитися» [Антипов А. В. Лев Рохлін. Життя і смерть генерала. М., 1998, с. 189]. Але ось що примітно: далі цей же автор щедро цитує «Робочий зошит оперативної групи центру бойового управління 8-го гв. АК», «Журнал бойових дій», рапорти командирів, де похвилинно розписані як власне штурм Радміну, так і попередні йому дні.

Однак у тих документах немає ні слова ні про які вивішених у вікнах тілах або ще живих солдатів. Але якби щось подібне дійсно було, це просто неможливо не зафіксувати в документах! Більш того, прямим обов’язком і особістів, і військових прокурорів було б провести розслідування і, якщо факти підтвердилися, порушити кримінальну справу. Але нічого цього зроблено не було: нічого було перевіряти, оскільки не було і жодних розіп’ятих. Проте вміло запущений міф вже зажив своїм життям, і в книгах про ту війну його часто наводять як нібито незаперечний факт…

Полювання за «білими колготками»

Незадовго до другої військової кампанії в Чечні з російських екранів шумно пройшов як би художній фільм Олександра Невзорова «Чистилище», знятий за замовленням і на гроші Бориса Березовського. Картина про штурм Грозного в грудні 1994-го – січні 1995 року, рясно присмачена матірщиною, вийшла гучного і барвистою (в прямому сенсі), але наскрізь не відповідає реальності. Одним з ключових сюжетів тієї агітки стали епізоди, де дами з деяких прибалтійських країн влучно разили бійців федеральних військ, відбиваючи у них саме геніталії.

Щоправда, власне снайперську стрілянину Невзоров змалював так: тендітної жінки «конструкції» ведуть вогонь з важких кулеметів з рук у положенні стоячи у повний зріст, стирчать у всіх на виду у віконному отворі. Спробуйте самі навіть не постріляти, а просто потримати снайперську гвинтівку Драгунова у витягнутих руках хвилин десять-п’ятнадцять (як у кіно), вишукуючи в потужну оптику мета. Але зовсім не ці технічні «дрібниці» тут головне, а головне те, як вдало в самий розпал пропагандистської кампанії підготовки нової війни був «залакирован» замшілий міф про злих жінок-снайперів з Балтії.

Штурм Грозного, фото Володимира Воронова

Про воюють проти федеральних військ в Чечні снайперш з прибалтійської «пропискою» розмови пішли вже з грудня 1994 року. Впровадження міфу про те, що чи не головна причина всіх невдач російських військ – «білі колготки», воюючи на боці дудаевцев снайперши з Литви, Латвії і Естонії, – одна з найбільш пікантних пропагандистських спецакций того часу. Хто ще, як не іноземні «дами з гвинтівками», зміг тоді зупинити нестримний натиск танкових дивізій і «блакитних беретів» Павла Грачова з «краповыми беретами» Віктора Єріна на додачу?

По всій видимості, зачали цей міф в ході війни в Придністров’ї: саме тоді слетевшиеся туди браві «козаки» раптом заголосили, що їх наступаючі ланцюга викошують жінки-снайперши з Прибалтики. Ні однієї такої ніхто з «очевидців» і в очі не бачив, жодного не було взято в полон або хоча б знайдено вбитою на полі бою, але легенда зажила своїм життям. Далі – скрізь: з траншей Тирасполя і Бендер всього лише крок до окопів Гагр і Гумисты, а там і до Чечні вже рукою подати. Само собою зрозуміло, що ясноглазые блондинки-снайперши з Прибалтики воювали лише проти російських військ або проросійських сил. У Придністров’ї – на стороні «румун», в Абхазії – на боці грузинів…

Чому снайпери – жінки, та ще з бурштинових берегів Балтики? Як тоді запевняли прокремлівські ЗМІ, саме в Литві, Латвії та Естонії нібито «накопичилося» величезного кількість колишніх спортсменок – жінок-стрільців, яким конче потрібна робота «за фахом». Найчастіше при цьому говорили про біатлоністок. Власне «прибалтійські мотиви» розшифровували легко: відносини Москви з знову здобути незалежність країнами Балтії й тоді були досить натягнуті, бо як би само собою розумілося, що снайперши «звідти» воюють скрізь, де тільки можна нашкодити Кремлю.

По суті, класична «чорна пропаганда», один з елементів кампанії проти Литви, Латвії та Естонії в прокремлівської пресі. Чому ці снайперши спочатку стали проходити під кодовим найменуванням «білі колготки», які звели в символ, а не, скажімо, сині панчохи (втім, термін «білі панчохи» спочатку теж зустрічався, але не прижився), толком вже й не зрозуміти. Можливо, це просто результат польоту фантазії автора конкретного вигадки: «а назвемо їх ось так!..» Сама присутність такої деталі жіночого туалету в окопі – свідоцтво нарочитості, безглуздості цієї билини.

Правда, були спроби пояснити таку назву одягом біатлоністок: раз вони виступають на змаганнях в обтягуючих стегна трико (або лосинах-легинсах), то в них, мовляв, їм нібито зручно і …воювати, а що білі – так для зимової маскування ж! Хоча про який маскування «під сніг» могла йти мова в Придністров’ї влітку 1992 року? Але міф є міф, і коли вже один раз сказали, то довелося триматися вихідної версії походження явно кабінетного, а не окопного.

Під час абхазької війни заговорили було і про грузинських жінок-снайперш – вже в чорних колготках. Проте влучні грузинки в чорних колготках чомусь не прижилися, швидко змінившись тими, які в білих колготках і з «прибалтійської пропискою». Не раз в ту пору довелося зустрічати в Абхазії «очевидців», які стверджували, що саме така їх трохи не підстрелила, причому метилу саме між ніг. Ще в Абхазії розповідали, як в березні 1993 року латиські жінки-снайпери понесли величезні втрати і поїхали, ось бо, мовляв, їх уже й не видно… При цьому хоча ні один «очевидець» снайперш особисто не бачив, зате точно знає (чув), як їх пачками брали в полон, ґвалтували, а потім прив’язували до танків (бронетранспортерах) – «і на шматочки, і сліду не залишалося».

Зрозуміло, варто початися війні в Чечні, як з’єднання «білих колготок» з вільнюської, ризькій та таллінській пропискою негайно виявилися і там. Ще 20 грудня 1994 року директор Федеральної служби контррозвідки (ФСК) Сергій Степашин повідомив «Вістям», що в ході чергового бою в руки оперативників потрапили два трупи снайперів і було встановлено, що один труп – «особа прибалтійської національності». Пізніше директор Степашин в одному з інтерв’ю привів «уточнені» дані свого відомства, згідно з яким «близько 40 жінок там воюють» [Актуальне інтерв’ю. Контррозвідка в Чечні //Аргументи і факти, 1995, № 5, 01/02/1995].

В частині розповсюдження цього міфу серед першопрохідців тоді був і вже згаданий Михайло Леонтьєв. Ось пасаж з опублікованої ним у січні 1995 року в газеті «Сегодня» (у співавторстві з Марією Дементьєвої) статті «Брудна війна проти російської армії»: «Так в одній з частин раптом снайпер став «знімати» офіцерів. Яким чином він пробирався в добре захищений район, було абсолютно незрозуміло. Нарешті, солдату вдалося снайпера вистежити і підранити. Слід крові з рани, зав’язану в поспіху, привів у підвал до біженців, яких поселили військові.

Серед них, видаючи себе за російську, мирно жила і ходила «на роботу» – на дах – снайпер Лайма». Відзначилися й інші видання. «Підтверджується конкретними фактами і прибуття найманців з Прибалтики, – повідомляв «Комерсант». – В центральних районах Грозного були помічені жінки-снайпери – члени організації «Білий панчоха». 12 грудня в Грозний прибув загін снайперів «Чорний тюльпан»» [Ромашов Р. Він хату покинув, пішов воювати… // Комерсант, 1995, 18 січня].

Там, в статті «Комерсанта», в Чечню вирушили ще й афганські моджахеди з… «Физулинского напрямки Карабахського фронту», яких «спецрейсом» перекинули в Грозний з Гянджі, і «Сірі вовки», і інструктори «з Азербайджану, Афганістану, Туреччини, Пакистану», і десятки іноземних бойовиків, які «пройшли підготовку за програмою спецназу в Пакистані»… Вже і не «білі колготки», виявляється, а «Білий панчоха» – і це ціла організація! Якій надано і загін снайперів «Чорний тюльпан», і «Сірі вовки», і навіть спецназ Пакистану! Звідки всі ці відомості? Виявляється, це «за інформацією ФСК Дагестану».

На самому початку війни основним постачальником «белоколготочной» фактури став центральний орган Міністерства оборони Росії – газета «Червона зірка». Повідомляючи про злочини «білих колготок», видання зазвичай посилалося на джерела не власні, так навіть не армійські, зате в одній із заміток проскочило, що до кого б із воєначальників, офіцерів або бійців звертався її кореспондент, на питання про снайперш з Балтії завжди отримував відповідь: «Чути чули, але ніяких конкретних фактів». Що зовсім не завадило органу Міноборони подати статтю під помітним заголовком: «Прибалтійський слід чеченської трагедії. В зону бойових дій злітаються різноплемінні «Дикі гуси». Ближче до Нового року нові «подробиці», наприклад, що «час дій прибалтійських «білих колготок» коштує 50 доларів» [Червона зірка, 1994, 27 грудня]. Ніякого відповідного бухгалтерського документа «колготок», нехай і самого завалящого, ніхто ніколи так і не представив.

Вже названий вище військовий журналіст полковник Микола Асташкін у своїй книзі наводить шифротелеграмму, нібито спрямовану 31 грудня 1994 року «старшим оперативної групи Прикордонних військ РФ – заступником головнокомандувача прикордонних військ Росії генерал-лейтенантом А. Щербаковим на ім’я заступника голови уряду Миколи Єгорова та міністра оборони РФ генерала армії Павла Грачова. У пункті №2 документа на повному серйозі значиться: «Статус особливого підрозділу має формування «білі колготки», що складається з жінок-снайперів з Прибалтики.

Щодоби їм виплачується за 1 тис. доларів США та 1,5 тис. доларів за кожного вбитого російського офіцера додатково» [Асташкін Н. С. По вовчому сліду, с. 120]. Але, як пише далі полковник Асташкін, «Грачов і чути не хотів про якісь там найманців, «білих колготках» та іншої безглуздям» [Там само]. Напевно, у Павла Грачова були вагомі підстави ігнорувати цю «інформацію», і точно, що у нього були можливості досконально перевірити її. Але «Червона зірка» продовжувала повідомляти, як накрили мінометним вогнем снайпера і потім виявили ще живу біляву дівчину, а «згодом вдалося встановити та її прибалтійську «прописку»…

Слідами Милиты Транкаутене

Всі подібні «конкретні факти» видавалися на-гора натужно: ні імен, ні прізвищ, ні адреси явок – взагалі нічого. Імена, втім, часом звучали, зазвичай називалося одне і те ж – «Лайма». Коли ж раптом називалося не тільки ім’я, але ще й прізвище, за цим завжди слідував конфуз. Так, в березні 1995 року урядова газета «Російські вести» видала сенсацію: у Чечні нарешті захоплена снайперша, і їй виявилася «відома литовська спортсменка Милита Транкаутене».

Уявити «білу колготку» суду і можливості громадськості так і не з’явилося, так як її нібито тут же викинули з вертольота поранені офіцери, виявивши на прикладі її гвинтівки 18 насічок, а в кишенях – 15 тисяч доларів. Журналісти «Московських новин» зробили тоді своє розслідування, прочесавши всю Литву вздовж і впоперек. «Відому спортсменку» шукали скрізь: в адресних столах та Департаменті фізкультури і спорту, в Міністерстві охорони краю і Добровольчих силах національної оборони.

Попутно опитали всіх литовських експертів і знавців стрільби з біатлону. Підсумок досліджень: ні спортсменок, ні навіть взагалі який-небудь «Милиты Транкаутене» в Литві взагалі не виявлено. Журналісти з «Московських новин» на цьому не заспокоїлися, продовживши свої пошуки в Латвії та Естонії – з тим же нульовим результатом. Звернулися в Центр громадських зв’язків (ЦГЗ) тоді ще ФСК, але його керівник Олександр Михайлов заявив, «що йому про це нічого не відомо», та й взагалі «про Мілеті Транкаутене він чує вперше» [Афанасьєва Р., Какоткин А. «Качка» в білих колготках // Московські новини, 1995, № 11]. «Милита Транкаутене» виявилася міфом.

Свої пошуки «білих колготок» зробила і власкор «Комсомольської правди» в Талліні Галина Сапожнікова. У лютому 1995 року вона теж опитала масу людей: спортсменів, керівництво Естонського стрілецького союзу, директорів охоронних фірм, добралася навіть до «Кайтселийта» – добровольчого Союзу оборони Естонії – і до добровольчої дружини єгерів.

Слідів того, що естонки їдуть воювати в Чечню, виявити не вдалося. Керівники приватних охоронних підприємств здивовано знизували плечима: для них взагалі, як виявилося, проблемою було відшукати в республіці когось, хто мав професійні або хоча б спортивні навички стрілка. Всі спортсменки-професіоналки було небагато, а молодих дівчат-стрільців і зовсім не виявилося, бо «не хочуть естонки більше займатися цим видом спорту» [Сапожнікова Р. «Білі колготки» геть розповзлися… // Комсомольська правда, 1995, 16 лютого].

Штурм Грозного, фото Володимира Воронова

Але ось одного разу, запевняв у своїй книзі полковник Асташкін, встановили навіть точна адреса цих фурій: «6 січня 1995 року військові контррозвідники провели опитування біженців, під час якого з’ясувалося, що з початком ведення бойових дій в Грозному бойовики Дудаєва активно використовують жінок-снайперів з так званого батальйону «білі колготки», сформованого з прибалтійських біатлоністок». Але найголовніше, «уродженець столиці Чечні Дмитро Потапов повідомив, що частина з них базувалася в мікрорайоні «Сахалін» по вулиці Малгобекской у будинку № 4. За зовнішнім виглядом і розмови – це естонки, що маскуються під санітарок, радисток і так далі» [Асташкін Н. С. По вовчому сліду, с. 199].

«При опитуванні біженців з Чечні, – продовжував полковник Асташкін, – були отримані дані про те, що серед литовських жінок-снайперів (ось, а тут страшні естонки легким рухом пера перетворюються вже в литовських жінок! – В. о.) в підрозділі «білі колготки» знаходяться кілька осетинок, яких використовують в якості свідків вбивств російських військовослужбовців.

Кожній з снайперш надається по дві дружки, вони фіксують результати стрільби своїх підопічних по живих мішенях: життя солдата оцінюється в 500 доларів, а офіцера, залежно від військового звання, – від 1000 до 1500 «зелених» [Там само]. Отже, «білі колготки» – це вже штатне військове підрозділ, кожна снайперша якого в обов’язковому порядку працює з двома свідками-осетинками, які фіксують результати стрільби».

Далі він цитує оперативні зведення, які йому надали особісти з Управління ФСБ Північно-Кавказького військового округу: «В селищі Ташкала Старопромысловского району міста Грозного в гуртожитку нафтопереробного заводу імені А.с Шерипова розташована база жінок-наемниц з Прибалтики («білі колготки»)»; «<…>В парфумерному магазині, розташованому па перетині вулиць Моздокская і Ділова, проживають 3 жінки з підрозділу «білі колготки», говорять з прибалтійським акцентом»; «…

На вулиці Ульянова проживає Наталя Скворцова – снайпер підрозділу «білі колготки», в період бойових дій брала участь в операції по знищенню російських військовослужбовців, має на руках зброю. В даний час проживає з чеченцем, колишнім бойовиком»; «…В місто Серноводськ очікується перекидання групи жінок-снайперів з так званого «жіночого батальйону» Мадіни Басаевой (родички Шаміля Басаєва), який раніше називався «білі колготки» [Там само].

Ніякої «Наталії Скворцової з вулиці Ульянова» теж ніхто так ніколи і не представив, що не завадило полковнику докладно описати тактику дій «білих колготок», правда, вже не за якимось «оперативними зведеннями», а зі слів «очевидців»: «Ці найманки, яких язик не повертається назвати жінками, вбивали наших бійців і офіцерів з особливою жорстокістю. Спочатку подранят солдата, скажімо, в стегно – він лежить, смикається, а снайперша чекає, поки за ним приповзуть товариші, щоб витягнути його з поля бою, і ось тоді вже вона починає вбивати одного російського солдата за іншим».

Розписав, як «одна з снайперш, на ім’я Марина» влаштувала полювання за одним з офіцерів, але – «не дістала: наш снайпер знищив найманку. <…> Як же треба ненавидіти росіян, щоб ось так запросто взяти в руки снайперську гвинтівку і знищувати їх цинічно і холоднокровно, за долари?! Досі подібне було притаманне лише однієї професії на землі – професію ката. Але щоб катом стала жінка? Такого світ ще не знав» [Там само, с. 200].

«Естонки» з Малгобекской

Але де в цьому описі факти – де тіла, імена, документи? А адже удача, виявляється, була так близька. «Червона зірка» в матеріалі «Нашим військам протистоять жадібні і жорстокі найманці» сповіщала: «В Грозному, на вулиці Малгобекской, 4, була створена ціла база, де розміщувалися і звідки йшли на вільне полювання жінки-снайпери з Естонії, інших прибалтійських держав. З них створили цілий підрозділ, яке важко зрозуміти чому, але назвали «білі колготки» [Червона зірка, 1995, 24 січня]. Ось вона, та сама Малгобекському, 4, ось вона, та сама база «білих колготок» – естонських!

Тоді ж про цю «естонську базу» з вулиці Малгобекской синхронно і дружно заговорили і урядові телеканали. Тільки міфи якраз тим і гарні, що обтічні, розпливчасті і неконкретні, що їх не можна помацати руками або перевірити, тому й не варто було тоді називати точну адресу. Оскільки за вказаною адресою дійсно була «база», де й справді жили жінки «європейської національності», кожен день ходили на «вільне полювання», а саме – три журналістки:

Галина Ковальська, Ірина Дементьєва і Марина Перевозкина. Але одного разу із-за сильного обстрілу вони так і не змогли повернутися на свою «базу», а незабаром квартал зайняли федеральні війська і особісти, мабуть, тут же кинулися перевіряти, як ми тепер знаємо, свідчення того самого «уродженця столиці Чечні», який і повідомив про «естонську базу» в будинку №4 по вулиці Малгобекской.

Як розповіла тоді сама Марина Перевозкина, на квартирі залишилися їхні рюкзаки з їх особистими речами… Але ось білих колготок, додала вона, у них точно не було. Можна уявити, наскільки була невимовна радість оперативників, які наткнулися на ці скарби, так адже там повинен був ще й журналістський бронежилет валятися, який жінки тоді з собою не взяли. І ось, через 10 років цілий полковник з повною упевненістю продовжує ретранслювати ту байку про естонську базу на Малгобекской, 4…

Бої в Грозному, 26 січня 1995 року

Після такого провалу, здавалося б, варто було тему приглушити. Але немає. «Червона зірка» вміщує величезний матеріал про підрозділ «Летючий голландець» – якусь спеціальну групу федеральних військ по боротьбі зі снайперами. Один з бійців цієї групи навіть розглянув особу стрілка супротивника: «Саме цей чоловік вчив його азам стрілецької справи, зробив з нього кандидата в майстри спорту… Ех, Лідія Андріївна, Лідія Андріївна! От і зустрілися…

Спасибі, навчила стріляти без промаху, та, видно, на свою ж голову… До цього старшина Осипов в існування «білих колготок»… вірив слабо. А тут, в Чечні, зіткнувся «приціл приціл»» [Червона зірка, 1995, 15 лютого]. Раз пішли вже «Лідії Андріївни», то «Лайми», мабуть, закінчилися? Але і про «Лідію Андріївну» ніхто нічого не дізнався і ніяких документів або фотографій не побачив. Потім будуть повідомляти про взятої в полон «матері двох дітей», на прикладі гвинтівки якій «було 20 serif» [Червона зірка, 1995, 20 квітня]. Теж ніяких імен, документів, фотографій, та й сама «полонена» випарувалася.

Біатлоністи та флористи

Навесні 1995 року автор, який працював у газеті «Собеседник», вирішив з’ясувати питання в інстанції, яка, здавалося б, точно повинна була володіти інформацією на цю тему, – у ФСБ. Але на офіційний письмовий редакційний запит редакція відповіді так і не дочекалася. Щоправда, заступник начальника ЦГЗ ФСБ Володимир Томаровской повідомив у розмові, що контррозвідка фіксувала присутність жінок-снайперів з країн Балтії у чеченських формуваннях.

Але яких-небудь документальних даних р-н Томаровский надати редакції не зміг, відверто визнавши, що ними його відомство не має. За словами чиновника, були, мовляв, виявлені убиті жінки-снайпери явно прибалтійського походження. Але питання, як визначалося «прибалтійське походження», залишився без відповіді. Запитав тоді ж чиновника держбезпеки, чому громадськості так і не висунуто хоча б знімки або відеозйомки цих убитих жінок-снайперів, на що почув: це не було зроблено «з етичних міркувань».

Тоді ж редакція провела і своє міні-дослідження: зробили запити до представництва Литви, Латвії та Естонії, через колег у Вільнюсі, Ризі, Таллінні спробували довідатися про відомих (і не дуже) стрілках і биатлонистах, спортсменів і спортсменках з цих республік. Не може ж так бути, щоб у цих невеликих країнах десятками зникали молоді жінки-спортсменки, адже рідні та близькі неодмінно почнуть хвилюватися, стануть шукати, поповзуть чутки, підніметься шум…

Нічого: ніхто не зникав, не зникав, нікого не шукали. Жодного факту присутності в воюючою Чечні громадян цих республік, будь то спортсмени або не спортсмени. Та й взагалі спортсменів-стрільців, як виявилося, там кіт наплакав – і жінок, і чоловіків. Підняв списки призерів та учасників чемпіонатів СРСР, світу та Європи, спливло кілька імен біатлоністів або стрільців з цих трьох країн, зовсім трохи, по пальцях можна порахувати. Але всі були на виду, все до того часу покинули спорт і ні до якої стрільби більше ніякого відношення не мали, хтось зайнявся туристичним або спортивним бізнесом, хтось- флористикою… Ніхто не зник, ніхто не загинув – крім біатлоністки Анне-Лі Овійр з Талліна, бронзового призера чемпіонату СРСР 1983 року: 28 вересня 1994 року вона стала жертвою аварії порома «Естонія».

Стрілки і біатлоністи з Прибалтики ще й тому було небагато, що в радянські часи в цих «ненадійних» республіках, де ще пам’ятні були «лісові брати», Москва не особливо прагнула розвивати стрілецькі види спорту. І хоча в естонському місті Отепя тоді був всесоюзний тренувальний центр біатлоністів, тренувалися там спортсмени з інших союзних республік.

Тоді ж довелося проконсультуватися і з російськими фахівцями по стрілецької справі, які чітко роз’яснили: снайпер – товар штучний, який готували не ДОСААФ і масові спортивні товариства, а обмежене коло конкретних відомств: КДБ, спецпідрозділи МВС, Міноборони. Всі ці люди відомі, всі складалися (та й складаються) на спецобліку, у кожного – свій почерк, так і непомітно «пройтися» на війну «підзаробити» вони ніяк не могли. Що ж до спортсменів, то до справжньої бойової снайперської стрільби вони відношення не мають. Що, до речі, пізніше підтвердили і біатлоністи, спортсмени та тренери, з якими довелося багато спілкуватися під час відряджень на змагання з біатлону. Не упустив можливості поговорити з ними і на цю тему, та був, що називається, піднятий на сміх.

«Між стрільцем-спортсменом і снайпером, як кажуть в Одесі, дві великі різниці, – пояснили мені, – а вже між біатлоністом і бойовим стрільцем – і зовсім пропасти…» Стрільба з малокаліберної гвинтівки на біатлоні – стоячи або лежачи (на спеціальному килимку), на смішний (стосовно до бойових умов) дистанції 50 метрів, в тепличних умовах стадіонного стрільбища – де кулі над головою не свистять, артилерія і авіація тобі не б’є, мінних полів немає і замість снайперів противника тебе «вицілюють» лише судді, фото – і телерепортери – все це взагалі не має ні найменшої зв’язку з реальною бойовою підготовкою. Спростували фахівці і версію, що з чисто фізіологічних причин жінки нібито набагато більш влучні стрілки, ніж чоловіки: ніяких особливих переваг у стрільбі перед чоловіками у жінок немає, скоріше навіть навпаки.

Чеченський прапор над зруйнованим президентським палацом в Грозному, 7 вересня 1995 року

…І ось так – всю першу війну: жодного факту, жодного документа, жодної живої або мертвої «білої колготки», лише вміло пущена в обіг легенда явно пропагандистського характеру і спецслужбистского походження. Авторство цього «активного заходи» особливо і не приховувалося: в якості головних пропагандистів спочатку регулярно і відкрито виступали відповідальні чини держбезпеки – аж до тодішнього керівника Луб’янки Сергія Степашина.

Але акцію треба визнати успішною: міф про «білих панчохах», – яких ніхто і ніколи особисто ніде не бачив, не мацав, в полон не брав і не допитував, – став сприйматися вже як реальність. Не дивно, що під час розпочатої в 1999 році нової чеченської кампанії цей рукотворний міф набув нового дихання. І знову новинні зведення заполонили повідомлення про «тендітну невисоку жінку, яка працювала снайпером в районі аеропорту Північний в Грозному», на снайперської гвинтівки якої «виявилося п’ятнадцять насічок. За кількістю вбитих солдатів», а вже «навички стрільби і зброю у колишньої спортсменки-біатлоністки були чудовими», хоча це і була «невисока мініатюрна світловолоса жінка, років двадцяти п’яти». Далі все за відомим сценарієм: «Відійди, командир, не заважай, – прохрипів хтось з солдатів. І розвідники потягли снайпершу за ноги до замаскованим в яру БМПешкам. Заревіли двигуни та…»

Хіба лише тепер до варива «білих колготок» з Прибалтики спецпропагандисты стали додавати ще й українські спеції: «Відчайдушно діяли дівчата-снайпери з Полтави і Миколаєва, – на повному серйозі стверджував генерал Геннадій Трошев, – не одного російського бійця уклали із своїх гвинтівок» [Трошев Р. Н. Моя війна. М., 2001, с. 352]. І сценарій скрізь один і той же, і деталі ідентичні, так і докази – такі ж, тобто – ніяких. Та й які можуть бути докази, якщо фінал завжди один і той же: прив’язали до БТРам (БМП, танків… – потрібне підкреслити) – і заревіли мотори… Пізніше всіх цих старих розпіарених фальшивок настільки ж «природним» (тобто чисто кабінетним) чином виросли нові – «розіп’яті хлопчики» та «хлопчики-мішені» з «убитими снегирями» на додачу.

Володимир Воронов, опубліковано у виданні Радіо Свобода