«Мені розвернуло коліно, повзла на ліктях!» Історія бійця, який пережив напад банди Безлера під Волновахою в 2014 році

17 загиблих і 26 поранених. Втрати української армії після нападу банди Безлера на 10 блокпост під Волновахою, яке сталося рано вранці 22 травня 2014 року, стали найбільшими на той момент за всю історію незалежності України. Згодом будуть інші бої, великі одномоментні втрати. Але саме цей бій під Волновахою стане в деякому роді поворотною точкою в сприйнятті реальності для тисяч і тисяч українців. Саме тоді до багатьох прийде усвідомлення: почалася війна.

6 років Оглядач попросив пригадати події того страшного ранку у їх безпосереднього учасника. На той момент Микола Андрощук був першим заступником командира 51 окремої механізованої бригади. І за кілька годин до розстрілу блокпосту він приїхав на місце, тому що ситуація на блокпосту ставала критичною…

Далі – від першої особи.

 

Втрати після нападу на 10 блокпост під Волновахою були на той момент найбільшими за всю історію незалежної України

… У травні 2014 наша бригада отримала команду виставити 10 блокпостів. Ми виділили дві батальонно-тактичні групи, першу і третю. За першу відповідав я, за третю – командир бригади полковник Яцків.

Зона відповідальності моєї першої БТГ простягалася від Червоноармійська (нині Покровськ. – Ред.) до річки Вовча. А від Курахове і туди вниз, до Волновасі – це вже була третя БТГ.

Десятий блокпост був останнім. Тільки його почали виставляти – почалися проблеми з місцевими жителями. Вони не давали хлопцям нічого робити. Два дні там «курултай» був. Наші стояли. Місцеві стояли. Ми нікуди не сіпалися і вони так само. Вони просто оточили хлопців, щоб ті нічого не могли робити. Ні інженерні зміцнення, нічого.

Про тих кількох днях до нападу знаю з розповідей хлопців, які там були. Тому що сам я на 10 блокпост приїхав за лічені години до розстрілу.

На нашу базу я приїхав десь о 10 вечора напередодні, 21 травня. А командир каже: їдь туди. Коли я помітив, що навіть не знаю, де той блокпост знаходиться, комбриг назвав бійців, які повинні були поїхати зі мною.

І ми сіли і поїхали. На місце прибули десь в 00:30, може, трохи пізніше…

На той момент місцевих там було не так багато. Хлопці казали, що вони роз’їхалися. Решта – нарвані були, юридично підковані.

Пробував з ними поговорити, запитав, чого вони зібралися, говорив, відійдіть, типу, на іншу сторону – а у відповідь: «земля Наша, де хочемо – там і стоїмо. Ти хто такий взагалі? Військовослужбовець? Так іди накази своїх генералів виконуй! А ми будемо стояти, де захочемо!»…

В ту ніч там відбувалася якась нездорова двіжуха. Одні їхали, на зміну їм приходили інші… Я три години тільки і робив, що говорив. З ними. Зі своїми… Хлопці ж постійно задавали питання. Я, та ще комбриг – остання ланка, яка безпосередньо спілкується з солдатом. «Прокладка» між бійцями і вищим керівництвом. Хлопці питали: що робити? А у мене не було для них відповідей. На той момент я сам не знав, що робити, в який бік бігти… Чітких команд ми не отримували. А Збройні Сили – це не бандформування якесь. Ми повинні дотримуватися суворої ієрархії.

А ти на питання про порядок застосування зброї отримуєш відповідь: «Ти що, статут не читаєш? Є ж статут караульної служби!».

Ніхто до цього готовий не був. Я, кадровий військовий, інші кадровики, всі ці хлопці, мобілізовані з Волині, з Львівщини, патріотично налаштовані – ми всі думали, що зараз покатаємося на БМП – і все закінчиться. Все добре буде. Ніхто не розумів правил застосування зброї. Не було законів. Був тільки статут караульної служби. «Стій, хто йде, стріляти буду!»… Справжній подарунок для прокурора. Скільки пацанів потім за допитам тягали!.. Я сам разів з 20 був у різних прокуратурах, в СБУ. І скрізь – а хто? А як? А що?

Читайте також:   Загинула кулеметниця батальйону «Донбас» Яна Червона і воїн Олександр Мілютін

А тоді, у травні 2014-го, навіть керівництво не знало, що до чого.

За ніч я наговорився – мова хворів. Близько чотирьох подумав: піду прилягу. Тому що до 5-ї ранку ми з командиром блокпоста повинні були зібратися і намалювати схему хоча б приблизну, що і де має знаходитися. Тому що так само не могло тривати нескінченно. Треба було все одно якісь інженерні зміцнення робити.

А в 5 ранку це все сталося. Близько 05:05-05:06.

Я прокинувся за кілька хвилин до… Мене ніби щось розбудило. Всього 40 хвилин встиг подрімати. Важко так зі сну виходив… Ще лежав, коли почалося пекло, коли в машину, де я спав, залетіли перші кулі …

Вискочив з машини. Встиг добігти до дерева. А звідти вирішив бігти до другої машині… Коли біг, поруч вибухнула граната, мені розвернуло коліно. Я побачив кров, але ще міг рухатися… А потім – сильний удар. Я так зрозумів, десь в район паху залетіла куля, потім – ще одна… Тоді я вже впав. Далі повзла на ліктях. Одного товариша по службі затягнув під БМП і сам там залишився. Напевно, втрачав свідомість. Тому що пам’ятаю уривками. Найбільше чомусь запам’яталося відчуття, що треба мною ніби літають якісь мухи…

Через 10 хвилин все закінчилося.

Коли вже дуже багато поранених було – я почав кричати, щоб припинили вогонь. Що ми лежимо. Назвався, хто я сказав, що їм кінець, якщо не перестануть стріляти… Ми не здалися. Але на той момент вже 26 поранених було. І 16 вбитих. Коли я піднімався – бачив, що майже всі лежать…

Вони ще деякий час ходили між нами. Один до мене підійшов і каже: «Командир, пристрелити його?». А той у відповідь: «Нехай валяється. Сам загнеться» …

Чи Правда, що поранених хлопців нападники добивали? Може бути… Хоча пострілів я не чув.

Я вже пізніше читав, що вони приїхали на двох джипах і двох інкасаторських машинах. Тоді я бачив тільки дві. Але стріляли з усіх боків. Це була дуже ретельно підготовлена акція. Згодом я дізнався, що практично хвилина в хвилину в той же день таке ж напад стався в Сніжному. Там 30 бригада потрапила під роздачу. Але там на колону напали. Їхала колона вранці – і теж…

Ми з пацанами з тієї колони в госпіталі в Харкові зустрілися. З одним ми на сусідніх операційних столах лежали. І поки нам ноги в купу збирали роздроблені – ми з ним говорили. А з ще одним з тої колони ми вже в Київському госпіталі познайомилися…

В той же день. В той же час, в 5 ранку. Може, хвилин 5 різниці від сили між нападами. Якщо взяти карту АТО – це виходить південь і північ. Дві точки якраз проходило. І якщо аналізувати подальші події, цей день став каталізатором. Після нього прийшло розуміння: просто так нічого не буде. Це – війна.

Читайте також:   «Він або тупий, або цинічне промосковське брехло»: Волонтер жорстко обізвав Сергія Сивохо

Хто знає, що було б далі, якби туди, до нас, відразу не приїхав БТР. Це були не з нашої частини хлопці, а група з 3 полку спецназу. Я якраз з цією групою незадовго до того в Красноармійську перетинався. Старший групи мене впізнав …

А потім місцеві почали зупинятися. «Швидкі» приїжджали …

Кореспондент

Нас відвезли в Волоноваху, в лікарню. А потім прилетіли вертольоти – і всіх наших забрали. Крім мене і ще одного бійця. Не знаю, чому нас залишили. Може, забули. Але ми залишилися в Волновасі.

За мною приходили – розумієте, хто. Мені медики розповідали місцеві. Говорили, що не дали забрати. Що сказали, що я під крапельницями лежу… Медсестри тоді почали телефонувати нашим, просити, щоб нас забрали… І за мною і тим іншим солдатом зрештою відправили вертоліт.

Дівчата-медсестрички до останнього не вірили, що це точно наші мене забирають, а не ті. До самого вертольота супроводжували … Коли прощалися – пообіцяв їм: якщо виживу, якщо все буде нормально – приїду до них, привезу ящик шампанського …

Обіцянку виконав в 2018 році, коли в черговий раз був в АТО. Дівчата казали: скільки вам за 4 роки тут побувало в лікарні, скільки обіцяли приїхати – ти перший, хто реально приїхав…

Ми сфотографувалися тоді. Є в мене фото, де і лікар-анестезіолог, і хірург, і медсестри хірургічні, ті, що в купу мене зібрали…

Лікувався я довго. А влітку 2015-го, через рік і 2 місяці після поранення, повернувся на службу. Хоча ще рік ходив з паличкою. І досі кульгаю, тому що одна нога у мене тепер стала коротшою, ніж інша. Кульгаю – але служу. З усіх, хто в той ранок був на 10 блокпосту, я один діючим військовослужбовцям залишився…

Що ми «на пікніку» були, що пиячили там, я вперше почув буквально на наступний день. У мене в машині лежала пляшка коньяку. У нас з пияцтвом дуже строго було. І я той коньяк у кого-то відібрав. Зазвичай якщо знаходив алкоголь — просто розбивав. А ту пляшку навіщось кинув у машину — і забув про неї. А після нападу її і знайшли в згорілої машини. І все: «алкоголік».

А поряд місцеві там бухали, багаття палили дві ночі, пекли картоплю, випивали. І розкидали пляшки. Там, де ми були – не було спиртного. А вони розмістилися навколо – все пляшками засіяно. І цей модний волонтер з Миколаєва, Юрій Бірюков, першим написав, що ми – п’яниці.

Які п’янки? Там всі були перелякані, не знали, що робити! Зв’язку немає, нічого немає, як реагувати – незрозуміло…

Спочатку було дуже боляче. В багнети сприймав. А потім… Ти там був, що будеш мені розповідати? Я – був, а ти байки, по радіо ОБС ( «одна баба сказала») почуті, мені будеш переказувати? Та плювати! Вже не звертаю уваги на це давно. Для мене важливо, що ми досі зустрічаємося з пацанами, які там були. Ми знаємо, що там сталося. І мені не соромно їм дивитися в очі.

Ті, хто вижив після нападу, до цих пір зустрічаються в річницю трагедії

Хоча тоді на мене всіх собак повісили. Я там самий старший був. А за статутом ЗСУ командир відповідає за збереження життя і здоров’я військовослужбовців. Не вберіг – все, винен. Треба ж знайти крайнього. Тим більше, то перший такий бій був…

Читайте також:   Бруклінська кімната туристки виявилася шафою під сходами

Мене тоді розжалували, понизили в посаді на одну сходинку… Наші військові проводили службове розслідування, за результатами якого мене понизили в посаді – і перевели, засунули подалі…

Знаєте, як в бібліотеці, коли книгу кудись дальню полицю закидають? Начебто і не викинули, але нікому вона нафіг не потрібна…

А через 2 роки і справу закрила прокуратура. За відсутністю складу злочину.

Тоді на «десятці» різні хлопці були. І 20-річні, тільки-тільки після армії. Але більшість – до 30-35 років. Це була перша хвиля мобілізації. В основному, ті, хто сам військкомати штурмував, патріоти… Шкода, не з усіма встиг познайомитися, багато їх було. І в бригаду вони незадовго до цього потрапили…

Льоню Полинкевича добре знав. Тлумачний офіцер. Добряк. Завжди – з посмішкою…

Леонід Полинкевич

Дуже дочку свою любив. Так любив!.. До неможливості. Ми з Полинкевичем в одному училищі навчалися. Щоправда, у різні роки. Я старше… Незадовго до загибелі йому виклик прийшов. Він якраз 30 травня повинен був їхати на іспит у військово-дипломатичну академію, що на Лук’янівці. Не встиг… Це я йому порадив йти вчитися. Мені товариш по Київському суворовському училищу, який в кадрах в ГУР служить, зателефонував якось у кінці 2013-го – і розповів, що вони шукають військових. А у них там чіткі критерії: щоб окремі роки були, щоб обов’язково одружений, щоб з дітьми… Льоня підійшов повністю. Я його до себе викликав, запропонував, він погодився…

Сашу Артемука і досі згадую. Він зі мною в ту ніч на блокпост приїхав.

Олександр Артемук

Я коли виїжджати з табору збирався – він підбіг: «Командир, візьми мене з собою, я вже втомився тут сидіти в таборі! Візьми!»… І так просив – ледь на коліна не падав. Він у батальйоні забезпечення був, на складах сидів – невиїзної, словом… Я не знав… Думав, вранці тому приїдемо… «Ну, — кажу, — поїхали! Все одно мені треба, щоб хтось зі мною їхав з автоматом». Подзвонив в штаб, попередив, що забираю Артемука з собою…

Він був такий задоволений! Все казав: «Давайте на каву зупинимося!.. З мене кава… Я так втомився в тому таборі сидіти»…

Коли дізнався, що він загинув, мені дуже погано було… Це ж я йому дозволив виїхати. Важко згадувати… Важко було чути від його мами і дружини: чому ти живий, а він мертвий?!

Я перший час після того запив… Дуже по нервах дало… А потім сів, подумав… Хотіли мене дострелить – чого дострелили? Якщо б добили тоді, може, простіше було б…

Але нічого, вибрався. Зараз живу на позитиві. Двоє синів, дружина…

Ми з побратимами щороку зустрічаємося 22 травня. Попередні два роки їздили туди, у Волноваху. У цьому році тут хлопців пом’янемо…

Пам’ятний знак, встановлений під Волновахою на місці загибелі військовослужбовців бригади 51

Дуже шкодую, що на похорон не потрапив до пацанам. В розібраному стані тоді в госпіталі валявся. Ногу спочатку хотіли ампутувати – але вдалося зберегти. У Київському військовому госпіталі врятували… Тоді якраз волонтерський рух починалося… Наталя Юсупова, Наталія Воронкова, Ольга Курстак… Це – перші друзі, перші подружки. Якщо буде можливість – передайте їм привіт від хлопців з Волині. Скажіть, що ми згадуємо своїх берегинь. Досі згадуємо…

Лілія Рагуцкая

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *