Коли закінчиться епідемія, і дим розсіється, перше, про що подумає Китай, так це про те, як відповісти США за все те, що ті зробили по відношенню до добропорядним китайським громадянам. І за раптові торгові війни, і за навчання біля берегів Піднебесної, і за Гонконг, а тепер, – і це найголовніше, за COVID-19.
Який ці лорди через Тихого океану спочатку ввезли в Ухань, причому під самим приводом у вигляді участі в світових Армійських іграх, а потім цей же Китай і звинуватили у світовому приховування вірусу, а також в подальшому його поширенні
І відповідати в сучасному світі треба вже не ракетами і танками. США самі ж і продемонстрували, які зброї, за висловом відомого політолога Сергія Кургіняна, «стали набагато ефективніше, ніж атомна бомба».
Перше – це биоружие – і це показав коронавірус. Коли реально довести, хто ж був ініціатором провокації і світової агресії майже неможливо. І нехай нікого не вводить в оману кількість хворих у США – мовляв, вони що, самі себе заразили так масово? Справа в тому, що прості американські громадяни для тих, хто це все затіяв, коштують рівно стільки, скільки звичайні китайські громадяни.
Тобто – нічого!
Друге зброю – економічні санкції. США кожен раз і в принципі досить успішно демонструє це на прикладі з Росією і Іраном, а тепер у цю компанію вони додали ще й Китай.
Відповісти США – важко. Тому що економіка – це гроші. А гроші – це долари, якими управляє США.
Але ось хороший привід все ж є!
Ракети на Кубі в підчерев’я у США – це вчорашній день, неефективно і несерйозно. А ось з виду наче невинне будівництво Нікарагуанського каналу, яке з’єднає Тихий і Атлантичний океан – в самий раз. Зараз, як ми знаємо, все світове судноплавство здійснюється через Панамський канал, який жорстко контролює США, вважає своїм, як в принципі і саму Панаму.
По суті, весь світовий водний транспорт в цьому регіоні перебуває під негласним наглядом США.
Але Панамський канал технічно дещо застарів, хоча в останні роки його і поглибили. Принаймні, раніше тут суду з супербольшим водотоннажністю пройти не могли, а пропускна здатність –до 50 суден на добу – залишалася вкрай недостатньою.
Нікарагуа тим часом мріяв і мріє про своєму каналі. На противагу – Панамському, і на противагу – США, який шле і шле на нікарагуанців нові санкції.
І як щасливо було Нікарагуа, коли 5 років тому було оголошено, що «Великий Трансокеанський канал Нікарагуа», як його назвали тоді, буде побудований! Інвестором стане Китай, негласним смотрящим – Росія.
Справа в тому, що всім було зрозуміло, що США просто так не дозволить господарювати на своєму задньому дворі. Це ЇМ на чужому – можна! А У НИХ –так ні за що!
І є тільки одна військова сила, здатна протистояти американцям, щоб ті не посміли перевести конфлікт в реальний бій. Росія! Росії доручалося своїм військово-морським флотом і спецназом охорона цього грандіозного будівництва, на що ми, звичайно ж, погодилися.
А ось інвестором виступили не влада Китаю, а приватний підприємець з Китаю Ван Цзін. За умовами концесії він повинен був вкласти 40 мільярдів доларів. Нікарагуанське держава при цьому не вкладала власних фінансових коштів. Після відкриття каналу воно було повинні протягом 10 років щорічно отримувати від інвестора фіксовану суму в 10 мільйонів доларів, через 50 років отримати в своє розпорядженні 51% концесії, а через 100 років – 99%.
Адже яке було незаперечна перевага у нікарагуанського каналу? На маршруті каналу, який повинен був скласти 278 кілометрів, 105 кілометрів займали природні води озера Нікарагуа. Тобто більше третини маршруту вже готові! Та й інша місцевість прокладки каналу не надто складна – не гориста, що, звичайно ж, полегшувало будівництво.
Звичайно, і в Нікарагуа знайшлися ті, хто говорив, що це завдасть величезної шкоди екосистемі озера, куди ж без них?! Але 200 тисяч нових робочих місць і в майбутньому власний світовий дохід перевесели, звичайно ж, всі сумніви.
Канал повинен був бути глибиною 30 метрів і шириною 500 метрів, що на відміну від панамського каналу дозволяло проходження контейнеровозів місткістю до 25 000 TEU і танкерів з об’ємом місткості до 400 тисяч тонн нафти. За рік пропускна здатність нікарагуанського каналу становила б 5 100 судів, а час проходження по самому каналу – 30 годин. За всіма показниками канал відповідав би сучасним світовим вимогам, на відміну від Панамського.
Саме місце для з’єднання двох океанів тут настільки вигідна, що про такому каналі замислювалися в Нікарагуа ще до Панамського і навіть до утворення самої Панами.
У XVI столітті, за словами історика Гомара, іспанський король Карл V проводив таке дослідження і навіть намічав подібне будівництво на 1795-й рік.
Весь XIX століття складалося з десяток проектів Нікарагуанського каналу і справа навіть дійшла до того, що в 1891-му році спеціально для цього проекту було побудовано 18 кілометрів залізниці, гавань Грейтаун і виконані землеробські роботи завдовжки 2 кілометри. В 1894-му році проект пішов ще жвавіше і, здавалося, Конгрес США виділить, нарешті, необхідні 100 мільйонів доларів.
Але у справу втрутився випадок. Никарагуанская пошта в 1900-му році випустила серію марок, на якій зобразила місцевий вулкан Момотомбо. Художник для більшого ефекту намалював його зі струменем диму. Найбільше цим вражені виявилися конгресмени США. Вони злякалися вулканічної активності в країні, яка могла загрожувати судноплавству, і вирішили направити інвестиції не в Нікарагуа, а в Панаму.
Проект нікарагуанського каналу знову залишився нереалізованим.
Тим не менш, в 1914-му році Нікарагуа і США розробили договір Брайана – Чамарро, який дав право Сполученим Штатам будувати канал на території Нікарагуа. Проте в реаліях американці були вже не зацікавлені в його будівництві, і даний договір їм потрібен був лише для того, щоб захистити інвестиції в Панамський канал. Не дати нікому іншому будувати Нікарагуанський. Особливо потрібно було протидіяти Великобританії, яка була зацікавлена в такому будівництві.
У підсумку контракт був розірваний лише у 1970-му році.
Тепер уявляєте, як розлютується США, якщо хтось раптом посміє здійснити те, що по праву, як вони вважають, належить тільки їм. Якщо Нікарагуанський канал з’явиться – то це будуть і економічні втрати, і, найголовніше, репутаційні. Незаперечний король регіону зазнає фіаско, впустивши на свою територію не просто кого-то, а своїх головних політичних противників – Китай і Росію.
Можливо, саме тому Ван Цзін – той самий громадянин Китаю, який готовий інвестувати 40 мільярдів, «чудесним чином» збанкрутував.
Підрядники встигли почати лише підготовчий етап – будівництво доріг до місць екскаваторних робіт. Ван Цзін вклався ще в запуск телекомунікаційних супутників, що обернулося фінансовим провалом. Велика частина його багатства випарувалася, і з 2015-го року про нього нічого не чутно.
Зрозуміло, що у Росії жодних 40 мільярдів немає, але от Китай… Коли він буде думати, як відповісти США, «Нікарагуанський варіант» може виявитися найбільш підходящим. А ці 40 мільярдів для другої економіки світу в світлі майбутніх преференцій – цілком прийнятні.
А ми, в свою чергу, можемо зайняти ту ж саму позицію, що й відводилася нам раніше, – охорону проекту. За гроші чи за наступні економічні преференції.
До того ж Президентом цієї країни є повернувся в 2017-му році до влади наш старий друг і союзник Даніель Ортега.
Нагадаю, що він був лідером знаменитої Сандиністської революції 1979 року, скинув диктаторський режим сім’ї Сомоса. Нікарагуа тоді потрапила під протекторат СРСР.
Ортега президентствовал з 1985 по 1990 роки, потім країна відійшла від соціалістичної моделі економіки, і в Нікарагуа прийшли до багатопартійної політичної системи.
Коли Ортега повернувся на посаду Президента, він знову звернувся до нас – вже до Росії. В результаті з 2007 року країна отримала від Росії більше $151 мільйона. Протягом цього часу Москва відправляла в Нікарагуа різні товари, починаючи з пшениці і закінчуючи старими автобусами — прямо як у радянські часи. Також Ортега дав добро на розміщення у країні близько 400 іноземних військових, велика частина з яких — росіяни. Крім того, Росія поставляє в Нікарагуа танки Т-72, літаки Як-130, вертольоти Мі-17, броньовики “Тигр”.
І найважливіше те, що Нікарагуа – одна з востми країн світу, яка офіційно визнала Крим російським. Серед цієї вісімки, до речі, є ще дві країни цього регіону, з Центральної Америки – Венесуела і Куба.
Але тепер-то – на пару з Китаєм – можна зіграти по-крупному. Аналітики і експерти сходяться на думці, що майбутній Нікарагуанський канал вже сьогодні стає черговим полем бою «холодної війни». З однієї сторони — слабкі центральноамериканські держави Нікарагуа з Венесуелою і неслабкі Китай з Росією, з іншого — США, Панама та інші сателіти американців.
Для нас це може стати прекрасним майданчиком тиску на США!