Російська влада потрапила в пастку хабаровскую

Российская власть угодила в хабаровскую ловушку

Чому про бандитське минуле Фургала заговорили тільки зараз

Вам нічого не нагадують події в Хабаровську, в Комсомольську-на-Амурі? Мені — так. У 1986 році в дуже тихої республіку Казахстан замість винного першого секретаря Димухамеда Кунаева Москва призначила Геннадія Колбіна. І ось ці найтихіши люди, в основному казахи (їх тоді в Казахській РСР була меншість) вийшли на вулицю на знак протесту. Гасла були такі: «Вистачить диктувати!», «Кожному народу — свого керівника!», «Нам потрібен керівник — казах!». Це був перший масовий протест часів перебудови, часів Горбачова. Перша ластівка. Москва тоді ні відразу, але пішла на поступки і в 1989-му Колбіна все-таки зняла. Але це вже не допомогло. Потім були Карабах, Тбілісі, Сумгаїті, Баку, Єреван, Придністров’я, Вільнюс, Рига… Москва! Всі знають, чим це закінчилося.

І був ще референдум у березні 1991-го року з дуже хорошим правильним питанням: «чи Вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?». Звісно, на такий дуже правильно поставлене питання (на папері) переважній більшості радянських громадян захотілося проголосувати «за». І проголосували! Ось результати того референдуму від 17 березня 1991 року: «за» — 77,85%, «проти» — 22,15%. Знову: вам нічого не нагадує?

Свій нинішній референдум під назвою «голосування за поправки до Конституції» влада виграла з настільки ж розгромним результатом — у 78%, один в один. Влада дуже вміло зіграла на інтимних, може бути навіть священних почуттях своїх громадян, знайшла ці реперні точки, продолбила їх зі страшною силою і ось святкує перемогу. Але чи не стане це піррова перемога?

Так, всі аналогії кульгають. Тоді, в Казахстані, вибухнув передусім національне питання. Тут і зараз, на площі і вулиці Хабаровська вийшли росіяни, ніякого нацвопроса немає і в помині. Немає вже тієї країни, яка розпалася відразу за три дні, тієї дурної економіки, яка планувала скільки цвяхів потрібно зробити в кожній республіці, а посипалася від найменшого подуву нафтового вітерця. Зараз і країна інша (менша), і економіка, яка завдяки усіма проклинаемому Гайдару, вистояла у всіх пострадянських економічних катаклізмах, і тепер стоїть, хоч хитається. Але залишилася дивна московська пиху, бажання федерального центру, столиці, кращого міста землі втручатися у все і вся. Якщо тоді в самому початку горбачовських реформ найтихіши казахи цього не зазнали, то найтихіши хабаровчане не потерплять і поготів.

І ще, а це найголовніше. Залишилася порочна система суду від 1937-го року. Це коли правоохоронні органи є лише знаряддям, інструментом, важелем в руках правлячої партії, і вірно, точно, досконало виконують тихі телефонні накази. Причому, в пострадянській, «вільної» Росії судове свавілля, ця нахабство ще тільки посилилася. Спочатку, в 90-е, суди майже поголовно були скуплені на корені олігархами, нульові держава взяла реванш.

Насправді жахливо і те, і інше: рішеннями судів, дій слідчого комітету, ФСБ тепер ніхто не довіряє. Людям говорять: журналіст Сафронов — шпигун, він Батьківщину продав. «А ми не віримо», — відповідають люди, доведіть. Ні, не доводять. Людям говорять: губернатор Фургал — вбивця, замовник, кримінальний барон. «А ми не віримо», — відповідають люди, доведіть. І навіть якщо доведете, все одно не віримо. Ось так це тепер відбувається.

Думають, гадають: чому взяли Фургала? Одні кажуть: він занадто багато про себе думає, що у нього рейтинг вже вище, ніж у президента. Інші: він не включив адміністративний ресурс у процес голосування, ось і вийшла в Хабаровському краї одна з найнижчих явок, а з них лише 62% «за». А де потрібні 78?

Але тоді виходить, що влада знала про бандитське минуле Фургала, але мовчала до пори, лише вигідно підвісивши губернатора за ниточку. І тоді скільки ще таких підвішених керують Росією? А якщо не знала, то що це за влада?

Недовіра маріонетковому суду прямо відбивається на влади: їй теж перестають довіряти. Керувати Росією з допомогою вивірених телевізійних політтехнологій — справа хороша, але до пори, до часу. Все це підвішується на живу нитку (на чекістський гак), але скільки ще країна може висіти в такому незручному положенні. Володимир Путін, безумовно, дуже багато зробив для держави російського. Не зробив він одного: не дав судам незалежність. Бо так було зручно, зрозуміло. Але за що боролися, на те…

Тепер, після великої перемоги над поправками до Конституції, багато владні групи теж вирішили переформатуватися, обнулитися. Окремі товариші (які нам зовсім не товариші) вже відчули цю нову високу патріотичну музику і знову почали проростати як зуби Дракона. Так колись говорив Сергій Доренко в своїй останній телепрограмі, після чого його закрили. Ці люди — силовики, які вважають, що їх час настав. Вони — сила, вони — влада.

«Ти не дай їм знову засукати рукави!» — співав колись Юрій Шевчук. Тепер це виглядає як звернення лише до однієї людини, від якого в цій країні все залежить. Але він, здається, опинився в пастці, яку сам для себе створив.