Хабарництво як частина «наукової етики» в Україні

Побори при захисті дисертацій так вкоренилися в науковому середовищі України, що їх вже сприймають як належне, як складову «наукової етики».

Люди, які цим займаються, перетворили захист в добре зрежисований спектакль, де претенденти-«актори» змушені платити своїм науковим «глядачам» за оплески, які в кінці кінців виливаються у вчені звання, пише видання Збруч.

Кілька місяців тому випала можливість побувати на захисті кандидатської дисертації з педагогіки у знайомої. Вистава — а інакше назвати це не можна — відбувався в одному з вузів на периферії. Не хочу нікого образити, адже переконаний, що вчені у нас не всі такі, але куди рухається наша наука, якщо люди, які її виробляють, переважно закоренілі хабарники? Моя колега за час написання і захисту дисертації віддала більше тисячі доларів на різні «подяки» (вони це називають).

Ніхто з присутніх там, які їли, пили, жили і їздили на таксі за рахунок Марії (тут і далі обійдемося без прізвищ — тема, деталями ділилися співрозмовники, вимагає від них залишатися інкогніто. Принаймні, поки) не задумалися, звідки вона може взяти такі гроші, отримуючи аспірантську стипендію близько 3 тисяч гривень та виховуючи дитину. Чоловік Марії — теж викладач вузу і має оклад близько 7000 гривень. Тобто кошти, які молодята могли б за рік відкласти на власні потреби, пішли на хабарі колегам-науковцям.

«Мій науковий керівник докладно знає моє фінансове становище і сімейну ситуацію, але вона сказала ще за рік до захисту, потрібно збирати на це кошти, — розповідає Марія. — Якби я почала протестувати проти цього, то підвела б її, а вона мені дуже допомогла в написанні роботи. Олена Вікторівна, вибачаючись, сказала, що повинна пройти через це — так роблять всі. Колеги кажуть, що потім поверну гроші на оппонировании. За сучасними розцінками, я витратила не надто великі гроші, в юриспруденції, медицині, політології вони доходять до 5000 доларів».

В Україні диссертантам напередодні захисту потрібно «дякувати» багатьом людям. Подаючи дисертацію для захисту в спеціалізовану вчену раду, здобувач повинен заплатити гроші «на розвиток ради», правда, чомусь не в національній валюті, а в доларах, і не через касу, а в конвертах. Голові ради — від $300 до 1000 і вченому секретарю — від $150 до 800. В окремих вишах вимагають навіть на «розвиток аспірантури». За словами Марії, їй довелося віддати 2000 грн завідувача аспірантури нібито для цих цілей.

Потім потрібно «подякувати» офіційних опонентів: кандидату наук — від $100 (у технічних і гуманітарних науках) і до $1000 (у юридичних осіб), а доктора наук — на 50% більше. Навіть окремі експерти дисертації, мета яких — переглянути та оцінити роботу, вимагають до $150 хабара.

«Коли я виходив на захист, кафедра призначила експерта для дисертації. Мені відразу сказали, що він лікар і любить, щоб йому за роботу клали в конверт $150, — згадував свій захист з історії Павло. — вивела з себе його нахабство. Мало того, що зажадав від мене «козу» для виводу (тобто, я сам повинен був написати експертний висновок на власну роботу), і ще, коли приніс рукопис, демонстративно відкрив папку, узяв конверт і зі словами: «Ну, що ви там принесли?» — перерахував гроші і підписав висновок».

Офіційні опоненти зазвичай теж просять у претендента «козу» для написання висновку про дисертації. Ці «кози» вже як реліквії передають одні аспірату іншим. Написані вони за одним шаблоном: спочатку перераховуються позитивні моменти роботи, її актуальність і новизна для наукової дисципліни, потім для втирання очі подаються кілька дрібних зауважень.

Осінь 2016 року. У Харкові на хабарі викрили професора і доцента академії — вони вимагали гроші від аспіранта

Про членів спеціалізованої вченої ради в цьому корумпованому науковому бізнесі теж не забувають. Їм, звичайно, валютою не платять за роботу, а годують, поять, селять у готелі, оплачують проїзд для іногородніх, на таксі довозять до навчальних закладів від готелів, дають невеликі презенти. Звичайно не всі спеціалізовані ради вимагають таких благ для своїх членів. Такі трапляються переважно на периферії. Але майже повністю практикується накриття столів здобувачами в кафе, ресторанах, рідше — в їдальнях або на кафедрах навчальних закладів. Усе це «влітає» диссертантам в чималу копієчку. І добре, коли захищаються відразу двоє претендентів — вони можуть банкет оплатити навпіл. Про цих посиденьках після захистів серед молодих вчених ходять легенди.

«Нам напередодні захисту секретар вченої ради відразу сказав, що люблять їсти і пити члени ради, — згадує свій захист Володимир, який захищався не один. — Він ввічливо попросив купувати тільки закарпатський коньяк, вино грузинське — кілька пляшок. Кілька баночок червоної ікри, печиво і м’ясну нарізку — це все для невеликої перерви між захистами. Показав, в якому кафе вони зазвичай після захисту збираються. Добре, що воно було біля університету і нам не довелося наймати транспорт, щоб їх туди доставити. Мій друг, коли захищався, то у нього настільки очманілий були члени ради, що йому довелося замовляти таксі — бачите, їм незручно було пройти в кафе 500 метрів. В кінці банкету повинні були покласти кожному пакет пляшку коньяку і баночку ікри».

Марії довелося звозити в університет іногородніх членів ради. Хоча, за законом, дорогу і роботу їм повинен сплатити університет. Правда, офіційно університет і сплатив їм роботу, але за рахунок моєї знайомої. При захисті секретар тихенько підсідав до кожного неместному члену ради і давав їм конвертик, а вони розписувалися у відомості. Здивований такими дивними маніпуляціями, вже після захисту поцікавився, що це було. Марія, сміючись, відповіла, що їй довелося покласти в конверт з 347 грн, зароблених вченими за законом. Просто університет «не бажає брати на себе ці витрати. Тому дисертантка сплатила їм роботу. Вони розписались у відомості, що це зробив ВУЗ, щоб потім не було ніяких претензій до бухгалтерії. Насправді кошти, швидше за все, осіли в кишенях університетських чинів.

Хабарництво в науці привело до того, що в Україні утворилася своєрідна академічна каста, яка звела захист наукових дисертацій на своєрідний бізнес, що дає можливість «лівого» підробітку членам касти. Кожен член ради або науковий керівник захист пропонує диссертантам своїх опонентів, даючи таким чином їм заробити, вони ж у відповідь надають їм послуги. Тобто, як кажуть, рука руку миє. Опонувати за законом дозволено не більше 5 разів на рік. Отже, не складно порахувати, скільки кожен опонент (кандидат або доктор) може заробити за рік, підписавши і зачитавши на захист заздалегідь заготовлену для нього здобувачем «козу».

За законом, спеціалізована вчена рада може проводити захист не більше 12 дисертацій на рік і не більше двох дисертантів за раз. Тільки за мінімальними підрахунками, голова ради та учений секретар за рік таким чином кладуть собі в кишеню, відповідно, $7200 і $3600. Причому всі про це знають, але ніхто не намагається покласти край таким «захисту». Принаймні, мені не вдалося знайти інформації про будь-яку судову справу над хабарниками-«вченими».

Процес захисту переобтяжений різноманітними бюрократичними перепонами. За деякими підрахунками, щоб дійти до захисту, дисертант повинен виконати більше 70 різних технічних процедур, більшість з яких не мають відношення до самої дисертації.

В цивілізованій Європі все набагато простіше і демократичнішою. У Німеччині, наприклад, аспіранти взагалі не мають проблем з хабарництвом. Ймовірно, одним із стримуючих чинників там є висока заробітна плата викладачів і наукових працівників внз.

Та й саме життя німецьких наукових претендентів значно відрізняється від українських реалій. Для них не проблема поїхати в іншу країну на конференцію або в архівну установу (такі поїздки зазвичай оплачує університет), в той час як українські аспіранти про це можуть тільки мріяти. Стипендія німецького претендента дає йому можливість думати про дисертації, а не про те, як вижити і зібрати кошти на захист.

На тему українських і німецьких наукових реалій мав можливість поспілкуватися з доктором історичних наук Манфредом Целлером з Гамбурга. «У Німеччині стипендія аспіранта — приблизно 1000-1200 євро. Це нормально, але знімати квартиру в таких містах, як Гамбург, Франкфурт або Мюнхен, неможливо, — говорить Манфред Целлер. — Тут житло дуже дороге, може доходити до тисячі євро в місяць. Викладачі або наукові працівники у нас отримують 2-2,5 тис. євро в місяць (це з усіма податковими відрахуваннями). Кошти нормальні для вченого, за нашими мірками, а якщо дружина теж працює, то можна взагалі добре жити».

До написання наукових робіт там підходять з усією відповідальністю, а захист, на відміну від української, спрощений до мінімуму. Скажімо, існування спеціалізованих вчених рад, які були введені в Україні радянською системою ще в 1930-х роках, за європейськими мірками є повним абсурдом. Манфред Целлер не зовсім розуміє, як зібрані там члени можуть професійно оцінити, наприклад, історичну роботу дисертанта, написану з проблематики Другої світової, коли вони є фахівцями з інших тем української історії. Адже максимум один-два члена можуть бути в «темі». Інші на захист — просто статисти.

«А ця ваша захист з застіллями в кафе і ресторанах, де присутні десятки людей, більшість з яких нічого не знають про тему дослідження аспіранта, для мене взагалі незрозумілий курйоз. Вони приїхали дізнатися щось нове і збагатитися знаннями або просто поїсти, випити і отримати подарунки? У Німеччині процес захисту не такий «веселий», — іронізує Манфред.

Дивує німецького вченого і необхідність написання автореферату. «У вас треба робити не зовсім зрозумілі для мене речі під час захисту, — говорить він. — Візьмемо написання автореферату. Не впевнений, що у нас є таке явище. Ми всі досягнення дисертації повинні обговорювати протягом написання проекту. Я кілька разів приїжджав з доповідями на тему своєї роботи в інші вузи Німеччини, де є фахівці по моїй темі. Послухати виступи приходили аспіранти, викладачі або студенти, яких зацікавила тема. Там ми дискутували, обговорювали роботу, а потім вони оцінювали мій виступ».

Процес захисту в Німеччині відбувається досить просто. Після написання роботи в університеті скликають комітет по захисту (Promotionsausschuss), який дає згоду на захист. Потім поштою шлють текст дисертації двох рецензентів, які повинні написати дисертацію рецензії і поставити оцінку. Після цього відбувається захист. В кожному університеті вона проходить по-різному. На захисті були присутні науковий керівник і кілька членів комісії. На захист Манфреда Целлера був науковий керівник і два члени комісії, в інших університетах може бути більше, але не 11, 25, як в Україні. Дисертант робить півгодинний доповідь, потім йде дискусія по темі дисертації, після чого виставляють оцінку за дисертацію. Ось і весь захист.

Люди, задіяні у захисті, ставляться до неї з повною відповідальністю, а не формально, тому що цінують свою репутацію. Якщо робота отримає погані відгуки після захисту, вони ризикують втратити авторитет серед своїх і навіть залишитися без роботи. А в ЄС своїм фінансовим станом і роботою дуже дорожать.

На жаль, побори при захисті дисертацій так вкоренилися в науковому середовищі України, що їх вже сприймають як належне, як складову «наукової етики». Люди, які цим займаються, перетворили захист в добре зрежисований спектакль, де претенденти-«актори» змушені платити своїм науковим «глядачам» за оплески, які в кінці кінців виливаються у вчені звання.

Володимир Гуцула, опубліковано у виданні Збруч