Поматросили и бросили.Як живуть в Росії ветерани Донбасу

Поматросили и бросили.Как живут в России ветераны Донбасса

Російський доброволець Андрій Камаєв приїхав на понівечений війною схід України в кінці вересня 2014 року. Його переповнював патріотизм: Андрій був переконаний, що, воюючи проти “фашистів і нацистів”, він йде по стопах свого діда-розвідника.
Показати повністю…

Про українську армію, яка протистоїть проросійським сепаратистам, 49-річний Камаєв говорить виключно в термінах кремлівської телепропаганди. Він визнає, що у нього були й інші мотиви: хотілося допомогти відновити “русский мир” і не допустити можливого розширення НАТО.

Проте всім його мріям про військову славу швидко прийшов кінець. 1 лютого 2015 року Камаєв рухався слідом за колоною танків, що наступала на стратегічно важливе місто Дебальцеве – Дебальцеве ще залишалося тоді під контролем України. Поруч з ним вибухнула міна, ліва нога виявилася роздробленою. Його доставили в сусідню лікарню, проте потрібних медикаментів там не було, і у Камаєва почалася гангрена. Лікарі були змушені ампутувати ногу до стегна.

Камаеву пощастило – він, на відміну від багатьох інших російських добровольців, які приїхали воювати в Україну, – залишився живий. Вдома, в Петербурзі, Камаєв пересувається на милицях в надії, що коли-небудь до цього пристосуватися.

Йому, як і тисячам таких же ніким не визнаних “ветеранів” разжигаемого Кремлем конфлікту, ніякої особливої слави не дісталося. Війна тягнеться вже четвертий рік, і кінця їй не видно.

На батьківщині російських “ветеранів” ніхто не зустрічав як героїв. Майже всі повернулися пораненими – якщо не фізично, то психічно. Ніяких пільг їм не надають, роботу знайти дуже важко. Багато хто ледве зводять кінці з кінцями. Гірше того: що повернулися з Донбасу поділяють гострі ідеологічні протиріччя, вони по-різному бачать подальшу стратегію і по-різному оцінюють те, що сталося. Це не дає їм об’єднатися, щоб голосно заявити про свої потреби.

Частина воювали на сході України входять в Союз добровольців Донбасу, яким керує колишній глава так званої “Донецької народної республіки” Олександр Бородай. Ця група тісно пов’язана з Кремлем через радника російського президента Владислава Суркова: Сурков вважається куратором цього конфлікту, і колишні “добровольці” недолюблюють його за надмірну елітарність. Кореспондент Радіо Свобода поспілкувався з членами цього Союзу в селі поблизу Калуги, куди вони з’їхалися 30 липня для участі в “військових іграх”.

Ще одна організація – “Рух Новоросії”. Її очолює російський полковник Ігор Гиркин (Стрільців), який командував угрупованнями проросійських сепаратистів у перші місяці війни. Багато воювали в Донбасі вважають його зрадником через те, що він відступив зі Слов’янська під натиском української армії. Гиркина в результаті відкликали до Москви. На запит Радіо Свобода про інтерв’ю він не відповів.

Андрій Камаєв, зі свого боку, організував у Петербурзі неурядову організацію “Ветерани Новоросії”. (Новоросією – раз вже цей термін так популярний у “добровольчих” і сепаратистських колах – в царській Росії називалися землі, приєднані до імперії в результаті російсько-турецьких воєн кінця XVIII століття. Зараз вони знаходяться на південно-сході України). Заступник Камаєва, 41-річний Денис Щинкоренко, брав участь у битві за Іловайськ – її часто називають найбільш кривавою битвою цієї війни.

“Ветерани Новоросії” допомагають російським добровольцям, які повернулися з Донбасу чи досі бере участь у бойових діях на сході України. Багато з них озлоблені і дуже незадоволені невизначеністю свого майбутнього, говорить Камаєв.

Розмови, які кореспондент Радіо Свобода провів більш ніж з десятком інших бійців в Москві, Санкт-Петербурзі і Калузі, підтверджують цю оцінку. Тисячі російських громадян, які воювали в Україні, виявилися практично виключеними з товариства. Їм важко повернутися до нормального життя.

Колишні волонтери не отримують жодної офіційної державної підтримки. Камаєв живе на мізерну державну пенсію, яку йому призначили не за військову службу, а “за те, що я інвалід, – точно таку ж я б отримував, якщо б мене на вулиці збив тролейбус”. У цьому є якась гірка іронія: мало було вціліти на фронті в Україні – тепер треба ще вижити будинку.

Андрій Мальгін