Жити не по брехні Солженіцина… Але в школі-то навіщо цього монстра проходити?

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

Жити не по брехні Солженіцина… Але в школі-то навіщо цього монстра проходити?

18 вересня 1990 року «Літературна газета» і «Комсомольская правда» опублікували есе Олександра Солженіцина «Як нам облаштувати Росію». Там автор оцінив минуле і майбутнє нашої країни та видав його реформаторські пропозиції.

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

Якщо б мова йшла про творіння якогось рядового антирадянщика, благополучно забутого сьогодні, то й згадувати було б нічого.

Але автор тієї інструкції з облаштування Росії – нині класик, лауреат Нобелівської премії, чиї твори включені в шкільну програму. Багаторічна пропаганда вселила масам, що Солженіцин – наш моральний орієнтир і совість нації.

І ось які думки ця совість народила:

«Сімдесят років влачась за слепородной і злоякісної марксо-ленінської утопією, ми поклали на плахи або спустили під укіс бездарно проведеної, навіть самоистребительной, «Вітчизняної» війни третину свого населення.

Ми позбулися свого колишнього достатку, знищили клас селянства, отшибли самий сенс вирощувати хліб, а землю відучили давати врожаї, та ще заливали її морями-болотами.

Відходами первісної промисловості ми испакостили кола міст, отруїли річки, озера, рибу, сьогодні вже доконечно губимо останню воду, повітря і землю, ще й з добавкою атомної смерті.

Ми вирубали свої багаті ліси, выграбили свої незрівнянні надра, невосполнимое надбання наших правнуків, безжально розпродали їх за кордон.

Виснажили наших жінок на залізних неподымных роботах, відірвали їх від дітей.

У повній запущи у нас здоров’я, і немає ліків, та навіть здорову їжу ми вже забули, і мільйони без житла, і безпомічний особисте безправ’я розлито по всьому глибин країни, – а ми за одне тільки тримаємося: щоб не позбавили нас безуемного пияцтва».

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

Але чи не все, що сказано в процитованому уривку – брехня.

Навіть Велика Вітчизняна у нього – не Вітчизняна, так як це слово забрано в лапки, що повинно показати читачеві на уявність.

Але вимислами про війну знавець облаштування Росії не обмежився.

З під його пера виходить не аналіз реальної обстановки в СРСР, а картина локального Апокаліпсису, де ко всім жахам додається ще й затоку землі «морями-болотами».

Натяк, ймовірно, на численні гідроелектростанції, побудовані радянською владою, так як чекістам було незручно розстрілювати мільярди людей в непроглядній темряві.

 

Незрозуміло, які природні ресурси Росія продає сьогодні, бо якщо вірити Солженіцину, надра у нас «выграблены», а ліси вирубані.

 

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

Не хотілося б повторювати банальності, але саме в часи СРСР народ нашої країни навчився читати і писати. В обожненої Солженіциним царської Росії письменних було менше 30 відсотків.

Ну, що було, то було. Далі-то що робити? І тут Солженіцин виступає вже пророком – чиї окаянні пророцтва, на жаль, збулися:

«Пробуджується російське національне самосвідомість ніяк не може звільнитися від пространнодержавного мислення, від дутого «радянського патріотизму».

Це шкідливих викривлення нашої свідомості: «зате велика країна, з нами скрізь вважаються», – це і є, вже при нашому вмирання, самовіддана підтримка комунізму.

Могла ж Японія примиритися, відмовитися і від міжнародної місії і привабливих політичних авантюр – і одразу розцвіла».

Не хотів чи письменник, який претендує на совість нації, сказати, що і нас слід було б замирить так само, як і Японію – парою атомних бомб?

Добре відомі його заклики до американців «прийти і втрутитися» і пристрасні промови про СРСР як про світове зло, яке нібито «сповнений рішучості знищити американський лад».

 

Як показав час, для знищення радянського ладу не знадобилися натовські бомбардувальники. Країна розвалилася зусиллями власних героїв, до числа яких належить і Солженіцин, роль якого полягала в ідеологічному обґрунтуванні руйнування. Довго і мутно вселяючи читачам, що ті повинні відмовитися від імперського мислення, він говорив ось що:

«Оголосити про безперечне право на повне відокремлення тих дванадцяти республік – треба невідкладно і твердо.

А якщо якісь з них заколеблются, відділятися ним? З тієї ж безсумнівністю змушені оголосити про нашому відділенні від них – ми, що залишилися».

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

Що це, якщо не саме погане зрада? Що буде з тими мільйонами росіян, які залишаться у відокремилися республіках?

«Перед мільйонами людей постане важкий питання: залишатися, де вони живуть, або їхати? – а це пов’язано з руйнуванням усього їхнього життя, побуту і нуждою значної допомоги. Куди їхати? де новий дах? як дожити до нової роботи? Це повинно стати не особистою бідою, а турботою ось цих комісій експертів і державних компенсацій. І кожне новостворене держава повинна дати чіткі гарантії прав меншин».

Але що сказали б Солженіцину російськомовні громадяни та «негромадяни» Прибалтики, Туркменії, Таджикистану та інших колишніх республік, де не без його подачі виник знаменитий клич: «Чемодан, вокзал, Росія»? Де росіян просто вирізали і викошували як бур’янисту траву?

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

 

За личиною співчуваючого народу гіганта думки ми без великих зусиль дізнаємося банального пропагандиста капіталізму, який отримав хороший куш від супостата у вигляді Нобелівки та нерухомості у Вермонті.

«Незалежного громадянина не може бути без приватної власності», – ось до чого він веде свої міркування, постійно обмовляючись про необхідність недопущення хижацького капіталізму та інших невід’ємних властивостей ринкової економіки.

Однак не тільки відсутність приватної власності заважає російській людині жити щасливо – вселяв нам цей словоблуд:

«І така ж неотсрочная наша турбота – школа. Скільки ми выдуривались над нею за 70 років! – але рідко в які роки вона випускала у нас знають, і то лише за часткою предметів. Школа наша давно погано вчить і погано виховує».

Радянські школи і вузи, славилися надзвичайно високим рівнем освіти, що випустили сотні тисяч фахівців, до цих пір затребуваних на Заході, за Солженіциним, виявляється, «рідко випускали знаючих».

Я ні в якому разі не хочу сказати, що радянська система була бездоганною або що сталінізм не скоював злочинів. Але чому заради красного критичного слівця треба було так безсовісно брехати?

Варлам Шаламов, описуючи історію своїх страждань, зміг обійтися без брехні. Йому не довелося вигадувати нісенітниці, щоб змусити читача жахнутися описаного в його «Колимських оповіданнях». Але ось історична несправедливість: саме брехливий Солженіцин піднято на п’єдестал, а про Шаламова згадують все рідше і рідше. Його лаври присвоєні зрадником, наклепником і… антидемократом! Останній факт особливо показовий у системі нинішнього лицемірства, де почесті віддаються на суто кон’юнктурної і безыдейной по суті основі. Ось що писав Солженіцин:

«Коли в 1937 Сталін вводив наші мартышечьи «вибори» – і він змушений був надати їм вигляд загального-рівного-прямого-таємного голосування («четыреххвостки»), – порядок, який у сьогоднішньому світі здається безсумнівним… З 1918 сповзла до загального виборчого і Англія. Достоєвський вважав загальне-рівне голосування «найбезглуздішим винаходом XIX століття». «Загальне і рівне» – при крайньому нерівність особистостей, їх здібностей, їх вкладу в суспільне життя, різному життєвому досвіді? Тобто – торжество беззмістовного кількості над змістовним якістю».

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

Тобто провину за не дуже яку справедливу європейську демократію цей майстер красного слівця ухитрився звалити на Сталіна!

Людина, який, зі слів Шаламова, займався літературщиною, «вузько спрямованої на особисті успіхи з усіма провокаційними аксесуарами», блищав, викриваючи Радянський лад під оплески з ворожого табору.

Навіщо сьогодні проходити цього зрадника в школі, робити з нього героя, класику, «всім хлопцям приклад»?

Щоб завтра хлопці, навчені на його прикладі класики зради, в черговий раз, подібно цьому покидьку, які зрадили свою країну?

Жить не по лжи Солженицына… Но в школе-то зачем этого монстра проходить?

 

За матеріалами К. Волгін