Межі затріщали по швах

Границы затрещали по швам

У Каталонії і Курдистані ми бачимо новий сплеск національно-визвольних рухів, які в середині ХХ століття серйозно змінили політичну карту світу.

Іспанські власті використовують всі доступні їм у нинішніх обставинах способи тиску на каталонців, які збираються 1 жовтня провести референдум з одним питанням: «чи Хочете ви, щоб Каталонія стала незалежною державою з республіканської формою правління». Оскільки влада автономії не бажають слухати офіційний Мадрид, який переконує їх відмовитися від голосування, іспанський уряд перейшло до арештів і обшуків. Затримано 12 чиновників, а в деяких держустанови на території Каталонії проведені обшуки. Вилучені тисячі одиниць друкованої продукції з агітацією на користь відділення від Іспанії.

Однак цих заходів явно недостатньо. Ресурсів для того, щоб змусити каталонців відмовитися від ідеї проведення референдуму, у офіційного Мадрида просто немає. Там явно не готові вводити в Барселоні надзвичайний стан, направляти в Каталонію армію і так далі, як вчинив би, наприклад, в минулому столітті іспанський диктатор Франсиско Франко.

Використовуючи ж заходи в основному психологічного тиску, уряд у Мадриді відверто грає на руку прихильникам каталонської незалежності. Не допомагають і попередження Єврокомісії, що Каталонія, якщо вона відокремитися від Іспанії, повинна буде «з нуля» вступати в ЄС, причому особливо підкреслюється, що її шанси стати частиною єдиної Європи невеликі — адже Іспанія зможе скористатися своїм правом вето.

Каталонці, незважаючи на все це тиск, явно готові проголосувати за незалежність. Противників цього в автономному регіоні, звичайно, живе чимало. Проте їх в останні дні практично не чутно. Зате центр Барселони, за словами численних іноземних туристів, перетворився в один безперервний мітинг прихильників каталонської незалежності.

На відміну від Каталонії, Курдистану пощастило набагато менше. Там (точніше, тільки його іракської частини) вже 25 вересня також мають намір провести референдум про незалежність. Для одного з найбільш численних розділених народів світу (курди живуть в основному в Туреччині, Іраку, Ірані і Сирії) — проголошення Іракського Курдистану незалежною державою стало б першим кроком до створення власної національної держави. Однак для цього, як мінімум, необхідно переглянути кордони не тільки Іраку, а також Сирії, де триває громадянська війна, але, найважливіше, Туреччини, якій довелося б відмовитися від пари своїх провінцій.

Природно ні іракська влада, ні формальний сирійський президент Башар Асад, який не контролює більшу частину своєї країни, ні, тим більше його турецький колега Реджеп Тайіп Ердоган не мають наміру допустити появи курдської держави навіть на частині територій, де живе цей народ.

І в Багдаді, і в Анкарі відкрито заявили, що готові застосувати силу. Туреччина вже сконцентрувала на кордоні досить серйозну угруповання військ. При цьому турецькі влади прямо кажуть, що проголошення незалежного Іракського Курдистану призведе до нової великої війни в регіоні. І це не порожні погрози, недарма Держдепартамент США також висловлюється проти проведення референдуму про незалежність. Та й Росія, яка традиційно підтримує курдів, не поспішає називати себе прихильницею в цьому питанні.

Самі курди, однак, розуміють, що зараз, можливо, чи не єдиний їхній шанс створити власну державу. Іракська влада не контролюють значну частину території країни і не можуть примусити Курдистан ні до яких рішень. У Сирії війна з бойовиками забороненої в РФ організації «Ісламська держава», схоже, добігає кінця і вже найближчим часом постане питання післявоєнного устрою країни (чи фіксації того, що вона розпалася). Нарешті, глава іракських курдів Масуд Барзані, схоже, вважає, що для нього це шанс спробувати стати лідером всіх курдів регіону. Тому він готовий піти на ризик військового конфлікту з Туреччиною — при тому, що у нього особисто дуже непогані відносини з Ердоганом.

Можна сказати, що в Каталонії і Курдистані ми спостерігаємо новий сплеск «національно-визвольних рухів», які в середині ХХ століття серйозно змінили політичну карту світу. Спроби створення нових національних держав, виявляється, тривають і в ХХІ столітті, причому як у благополучній Європі, так і в зоні багаторічних релігійно-етнічних конфліктів. Влади далеких один від одного регіонів, перебуваючи в різних обставинах, знаходять подібні можливості і підстави для відділення від «центру».

Схоже, що в найближчі роки ці процеси у всьому світі будуть тільки розростатися. І про це треба серйозно замислитись не тільки всім великим постколоніальним країнам, але і тим, хто до цих пір бачить головний сенс існування держави у досягненні їм імперської величі.