Нафта всьому голова

Катар і Туреччина відмовилися від війни проти Башара Асада, інспірованої США, і кріплять зв’язку з Росією. Кріплять зв’язку з нею також Китай та Іран. В основі цих процесів лежить «нафтова» геополітика Росії. Тим часом Сполучені Штати ведуть себе як інфантильний дитя.

Нефть всему голова

Політолог, публіцист Вільям Енгдаль (F. William Engdahl) розповів в журналі «Нове східне огляд» про інтереси Росії в нової нафтової геополітики.
 

Якщо Радянський Союз продавав нафту всюди, де тільки міг, тому як нафта приносила тверду валюту, то сьогодні Росія зрозуміла: контракти на сировину можуть скріпити найнесподіваніші геополітичні альянси. Китай, Іран, Туреччина, Катар і Росія в одній упряжці — приклад такого альянсу.

Угода про Червоної лінії 1928 року (Red Line Agreement) між британськими, французькими та американськими нафтовими фахівцями встановило на Близькому Сході контроль над нафтовими багатствами. Потім ця угода стала «тонкою червоною лінією сучасної геополітики», нагадує автор. Але якщо експорт радянської нафти в основному був спрямований на отримання валютного (доларового) доходу, то нині картина змінилася: «сміховинні» санкції США та ЄС проти Росії і війни на Близькому Сході, розв’язані Вашингтоном, дозволили Росії розвинути цілу стратегію в рамках «нафтової геополітики».

Багато вже було сказано про те, як Росія в епоху Путіна використовувала своє становище постачальника природного газу в міжнародній дипломатії. «Північний потік» і проект «Північний потік 2», який розроблений з метою обійти політичні «мінні поля» України і Польщі, мають вигоду для Кремля: Росія створює галузеве лобі в ЄС, вважає Енгдаль. Особливо це помітно в Німеччині. Точно так само діє і «Турецький потік»: він дає південний схід Європи надійну перспективу поставок російського природного газу як для промисловості, так і для опалення. Це добре і для Балкан, і для Росії.

Зараз у стратегії російських державних нафтових компаній з’явився новий елемент.

7 грудня 2016 року президент Росії Володимир Путін оголосив, що російська держава продала 19,5% акцій «Роснефти» спільному підприємству: швейцарському гіганту «Glencore» та Управління інвестицій Катару за 10,2 млрд. євро. Росія зберегла контроль над компанією більш ніж на 60%. Остаточні деталі угоди були покриті мороком таємниці. Російською мовою, вважає аналітик, доречно було б сказати про матрьошці — такий розфарбованої ляльці, яка містить у собі іншу ляльку, та — наступну, і так далі. Через десять місяців Росія і «Роснефть» ведуть переговори з Катаром, «Glencore» і Китаєм (CEFC China Energy Company Ltd.) з тим, щоб CEFC купила 14% від згаданих 19,5%.

Катар явно реагує на економічні санкції, накладені на нього Саудівською Аравією, і продає більшу частину своєї частки в «Роснефти». Однак самим значним аспектом є те, що «Роснефть» вперше здійснює операцію з великою нафтовою компанією Китаю в цьому процесі. CEFC, річний прибуток якої становить 34 млрд. дол., — це компанія з Шанхаю. Вона та її дочірні компанії мають нафтогазових угод на суму понад 50 млрд. дол. Вони ведуть справи з компаніями на Близькому Сході та в Центральній Азії. Ефект від операції «Роснєфті» і CEFC за створення «євразійського пояса» очевидний.

Аналітик «Wood Mackenzie» Крістіан Бермель вважає, що угода посилить енергетичні відносини між Росією і Китаєм, а пакет акцій «Роснефти» зробить CEFC China основним драйвером відносин «Роснефти» з Китаєм.

За допомогою цієї операції російські і китайські державні нафтові компанії будуть співпрацювати у галузі спільного розвитку нафтової галузі по всьому світу, що послужить «цементом» для скріплення двосторонніх відносин, які і без того зміцнилися через «дурниці Вашингтона в останні роки», особливо з-за «державного перевороту на Україні в 2014 році, інспірованого ЦРУ і Держдепартаментом США», пише Енгдаль. Очевидно, цим переворотом Вашингтон мав намір вбити клин між Росією і ЄС. Проте в результаті перевороту країни ЄС зазнали збитків на суму приблизно 100 млрд. дол.

Як і більшість проектів неоконсерваторів, український переворот став бумерангом. В результаті Росія повернулася з заходу на схід. З’явилася нова основа для співпраці з Китаєм і всієї Євразією.

І тепер, коли російська «Роснефть» знаходиться в стратегічному партнерстві з CEFC, до потенціалу енергетичної геополітики Росії додався новий істотний елемент. Те ж саме вірно і для Китаю.

Росія плюс Туреччина плюс Іран. Тут діє інша російська державна нафтова компанія, «Зарубежнефть». Вона в серпні 2017 р. оголосила про укладення тристоронньої угоди з турецької енергетичної групою «Unit International Ltd.» та інвестиційною компанією «Iran Ghadir». Ці три компанії будуть фінансувати і розвивати енергетичні проекти, включаючи розвиток величезних неосвоєних нафтових ресурсів Ірану.

При цьому Іран є другим за величиною постачальником газу до Туреччини (після Росії). Ясно, що тут антагонізм сунітів і шиїтів поступається прагматичному енергетичної співпраці, «і це все на краще», тому що релігійні війни до добра не доводять.

А тут ще оголошено про угоду щодо купівлі Туреччиною російської системи С-400 «Тріумф», яка вважається «самої передової в світі». Вашингтон, звичайно, волає.

«Зарубежнефть» — нафтова компанія, що спеціалізується на бурінні за межами Росії. В даний час вона працює у В’єтнамі, на Кубі, у Республіці Сербській, в Йорданії та ін. Очевидний геополітичний аспект цих проектів.

Якщо «накласти» нафтове просування Росії на карту Євразії, то стане ясно, що нові геополітичні відносини наближають Туреччини до Росії та Ірану, а також до Китаю.

Зі свого боку, Катар раніше вів таємні переговори з Іраном про спільну розробку загального газового родовища в Перській затоці.

А адже перш той же Катар на пару з саудити (та й Туреччина тут же) фінансував війну проти Башара аль-Асада через відмову Асада дозволить катарський газопровід через Сирію в Європу. Замість цього Асад приєднався до Ірану і Іраку з альтернативним (іранських) газопроводом в Європу. Звідси і почалася шестирічна терористична війна проти Асада, упевнений експерт.

Нове рішення Катар прийняв у відповідності з принципом «Не можеш перемогти когось- приєднайся до нього». Результатом стали секретні переговори з Іраном щодо Сирії і над спільним газопроводом Катару та Ірану, націленим на розвиток спільного родовища Південний Парс / Північний Парс, найбільшого в світі родовища природного газу.

У відповідь на економічні санкції Саудівської Аравії і ОАЕ проти Катару, які «були натхненні Трампом і Кушнером» в США, Катар активізував відносини з Іраном, Росією і Китаєм і відмовився виконати «нездійсненні вимоги» Саудівській Аравії. 23 серпня Катар оголосив, що відновлює повні дипломатичні відносини з Іраном.

Сьогодні Катар, Іран і Росія, пише далі експерт, є основними лобістами створення «газового ОПЕК».

Турецький уряд, раніше вірний союзник Саудівської Аравії, засудило дії Саудівської Аравії проти Катару. Анкара відправила продовольство для запобігання дефіциту в Катарі і навіть прийняла закон, що дозволяє розмістити на катарської землі турецькі війська.

Підсумком такої геополітики стала «нова геометрія». Експерт виділив п’ять кутів фігур: Росія, Китай, Туреччина, Іран, Катар.

Ці країни ведуть мирне економічне співробітництво. Катар і Туреччина йдуть від непродуманої війни проти Башара Асада у Сирії і займаються розвитком довгострокових зв’язків в області енергетики і оборони. У основі їх зближення лежить нова геополітика Росії, вважає Енгдаль.

Сполучені Штати Америки сьогодні, навпаки, можна охарактеризувати як потопаючий «Титанік». Стратегію Вашингтона експерт вважає «інфантильного»: «війна, дестабілізація, кольорові революції, санкції як форма економічної війни, демонізація і брехня — все це досить нерозумно і в кінцевому рахунку нудно».
 

* * *

Непередбачуваність містера Трампа, додамо, зіграла з ним злий жарт. Змінивши в кріслі Обаму і негайно наживши собі штучного ворога в особі Ірану, Трамп переламав ситуацію на Близькому Сході не на користь США. Удар же «Томагавками» по Сирії, який передували заяви Вашингтона про те, що Асада скидати Білий дім не збирається, привів арабський світ до висновку: від містера Трампа не знаєш чого чекати! Зате з росіянами все зрозуміло: вони як стояли за Асада, так і стоять. У підсумку Близький Схід став потихеньку розгортатися до Росії. В найбільших іноземних виданнях вже пророкують закріплення Росії в Сирії, як мінімум на сорок дев’ять років.

І якщо сировинна політика деяких держав дійсно стане єдиною, скріпленої акціями і частками в бізнесі, такий стан справ, безумовно, вплине на розвиток країн, що експортують энегоресурсы, і на їх загальний статус у світовій політиці.

З іншого боку, непередбачуваність містера Трампа залишається непередбачуваністю.
 

Оглядав і коментував Олег Чувакин