Порівнюю недавню політичну масовку молоді з давньою демонстрацією проти ГКЧП

Порівнюю недавню політичну масовку молоді з давньою демонстрацією проти ГКЧП в Ленінграді

Взагалі-то я, як правило, контрреволюціонер, і не беру участь у всіляких стадних проявах, але тоді проти ГКЧП не витримав. Як же не позащищать свободу! Гріх!

Ось і йшов тоді в натовпі від Московського вокзалу до Палацової. Під саморобними, написаними на ватмані в рідному НДІ, протестними плакатами, в основному тупотіли мужики, а от жінки виявилися хитрішими і на всяк випадок завбачливо сочились в основному не в колонах, а поруч з тротуаром. Молоді серед демонстрантів, майже не було, як зараз.

Міліція не розганяла, і не забирала і тільки пізніше з’ясувалося, що все дійство підпільно підтримувалося самим Собчаком.

До речі, його дружина Людмила Нарусова (так-так – мамашка улюбленої нашої Ксюші) згадувала, що в серпні 1991 року «дуже гідно» вів себе і маловідомий по тим часам «Голова Комітету із зовнішніх зв’язків мерії Ленінграда», сміливо перервав свою відпустку в Калінінграді незважаючи на чітке предостереждение Собчака: «Володя, на чолі ГКЧП варто Крючков, ти сам у відпустці, хочеш домовимося, що я тебе не бачив,- адже не відомо, чия візьме». Мудрий був дядько…

Хто ж міг тоді припустити, що незабаром практично весь ГКЧП посадять, а в 94 достроково реабілітують.

 

Настрій у натовпу був піднесений, відважний і зухвале.

Маса прекрасних, облагороджених шансом свободи і чесних виборів осіб, але, мабуть, в достатку було і шизоидной публіки самого різномастого змісту.

Особливо екзотично виглядала група в чорних шатах під чорними ж прапорами анархістів, в основному мовчазно скромно стояла поблизу Тріумфальної арки. Намагався з ними поспілкуватися, але виявилося, що вони були крути переважно в деталях пошиття їх чорною одягу, а хвилюючі мене в той час ідеї Реклю, Бакуніна та Кропоткіна їх цікавили не дуже.

Речівки з активістами тоді ще не винайшли…

На відміну від недавніх подій, документалістів кіно і телебачення особливо не спостерігалося, а особистих цифрових камер в той час ще не винайшли. Звучали виступи політиканів на Двірцевій, але з-за поганою, спішно змонтованої акустичної апаратури мало хто міг почути … та й мені, як більшості було цікавіше спостерігати за дебатами всередині малих групок самих демонстрантів, особливо, перекрикивавших один одного поблизу «Олександрійського стовпа».

Але тут раптом у натовпі несподівано з’явилися кілька саморобних різнокаліберних Російських триколоров і одночасно кілька людей почали демонстративно палити принесені червоні прапори, та не прості, а, ймовірно, де поцуплені в парткомах прапори з щільної тканини, а тому горевшие досить кепсько, і поджигаемые багаторазово. Міліція кинулася ловити паліїв, а я до одного з догорающих прапорів. І хоч конкурентів виявилося предостатньо, мені все ж вдалося вирвати пам’ятний обпалений клапоть атласу, який трепетно зберігаю у себе донині. Ох вже ці багатостраждальні червоні прапори!

Міліція тоді чомусь нікого не забирала…

www.proza.ru/2010/01/09/225

Головне питання, на яке не можу знайти зараз відповіді: чому останнім часом протестна публіка так різко помолодшала?