З’явиться нова Київська Русь?

Появится ли новая Киевская Русь?

Не варто забувати, що найважчі територіальні проблеми багатьох країн починалися виключно як мовні та культурні.

Український письменник російського походження Андрій Курков в інтерв’ю київським виданню «Ділова столиця» запропонував зробити російську мову «культурною власністю» України. Не буду акцентувати увагу на екзотичності цієї пропозиції. З юридичної точки зору, ймовірно, навряд чи хтось зможе зрозуміло пояснити, по-перше, що таке «культурна власність», та ще держави, по-друге, чим вона відрізняється від власності взагалі, і по-третє, можлива власність держави на таке явище, як мова.

Для мене в даному випадку важливо, що ця тема піднімається, причому не в російському (що не здивувало б), а в українському виданні, і що вона продовжує дискутуватися. При тому, що, як я можу судити, більшість українців вважає це питання закритим.

Постараюся бути максимально коректним, розмірковуючи на цю тему, оскільки з Москви навіть симпатизують Україні росіянам це питання бачиться в одному світі, а з Києва — зовсім в іншому. Що не дивно — на сході України майже щодня продовжують гинути люди.

І тим не менш. Є деякі очевидні факти. Якщо вірити останнього Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українська мова є рідною для майже 68% жителів країни. У той же час, російську вважають рідною приблизно 30% населення. Тоді в абсолютних числах це було 14 млн осіб, що чимало. Сьогодні за рахунок втрати Україною Криму і фактичної втрати третини Донбасу, співвідношення 68% до 30% можливо дещо змінилося на користь української мови.

Ймовірно, зараз більше молодих людей, які закінчили українські школи з 2001 по 2017 рік, володіють мовою титульної нації. Однак це не означає, що в побуті і в сім’ї вони перестали говорити і тим більше думати по-російськи. У будь-якому випадку, коли ми говоримо про російськомовних на Україні, мова йде про мільйони людей.

Читайте також:   The National Interest: Силовики вимагають від Путіна завдати удару по США

Емоційні мотиви витіснення російської мови в Україні, насамперед сфери освіти, враховуючи вищесказане, в цілому зрозумілі. Сьогодні він там не «великий і могутній» і не «мова міжнаціонального спілкування», а мова «агресора» і «інформаційної війни». Однак є й інша сторона медалі. Ми пам’ятаємо, що протистояння на Майдані, також як і нинішнє збройне протистояння на сході України проходить не стільки за етнічною чи мовною ознакою. Є росіяни — переконані патріоти постмайданної України і є українці, які не говорять по-українськи і збентежено самі називають себе «хохлами».

Ніхто не сперечається з тим, що, живучи в країні, треба знати мову титульної нації. Питання не в цьому. Проблема, як мені здається, в тому, що ті, хто сьогодні в Україні підтримують дії держави з витіснення російської мови, наприклад, зі сфери освіти, аргументують це в першу чергу інтересами національної безпеки. Але замислимося, чи стає більш безпечною життя там, де майже третини населення пропонують забути, наприклад, про можливості отримання освіти рідною мовою? Не почнуть ці мільйони людей відчувати себе ущербно? Що повинні думати тепер ті росіяни, які душею були за Майдан і які були впевнені, що боротьба за нову Україну без піклування східного сусіда — цю шлях в Європу?

На подібні питання багато мої українські опоненти кажуть, що не бачать тут проблеми — більшість на Україні, у всякому разі, з числа їх знайомих російськомовних, володіють українською. Можливо і так, але і тут є інша сторона питання. Вона полягає в тому, що багато важкі територіальні проблеми низки країн починалися виключно як мовні та культурні.

Що далеко ходити — розвал Радянського Союзу за національно-територіальною ознакою почався наприкінці 1980-х років з дуже скромних і виключно культурних вимог вірменського населення Нагірно-Карабахської автономної області, включеної в 1920-ті роки до складу Азербайджану. Вірмени Нагірного Карабаху не вимагали тоді ні виходу зі складу СРСР, ні навіть виходу зі складу Азербайджану. Вони всього лише звертали увагу на те, що в області, 76% населення якої становили вірмени, немає телевізійного мовлення на вірменському, а у школах не викладається вірменську мову. Влада Азербайджану і СРСР спочатку робили вигляд, що у них вуха заліплені воском, а потім почалися вірменські погроми в Сумгаїті та Баку.

Читайте також:   Чим закінчиться блокада Катару

Ми знаємо, до чого все це призвело. Кровопролитна війна, сотні тисяч біженців з обох сторін, і Нагірний Карабах де-факто перебуває поза складу Азербайджану вже більше чверті століття. Плюс — саме з-за нагірно-карабахського конфлікту здетонували багато інших дрімали до того національні проблеми Радянського Союзу, які багато в чому і розірвали його зсередини…

Повертаючись до теми російської мови на Україні, я хочу сказати, що недарма українці розглядають її як суто внутрішня справа. Хочеться їм того чи ні, але воно вже стало далеко не внутрішнім. І справа тут далеко не в позиції Росії щодо прийнятого Верховною радою нового закону про освіту. Як раз в РФ-то реакція на нього була досить млявою і, скажімо так, чергової. Набагато сильніше, як відомо, на цей закон відреагували в Євросоюзі, куди який так прагне Україна. Європейську хартію про мови національних меншин та регіональних мов там ніхто скасовувати не збирається.

Традиції багатомовності, мультикультуралізму — частина сучасної демократичної європейської культури. Наприклад, у Швейцарії відразу чотири офіційних мови. І це при тому, що на німецькому там говорить 65% населення, французькою — 18%, італійською — 10%, а на ретороманській — близько відсотка. У Швеції та Фінляндії на державному рівні взаємно гарантовані права та шведської та фінської мов.

Ну, і останнє. Просто нагадаю, що в 2014 році багато російські і на Україні, і в Росії мріяли, що після Майдану виникне «нова Київська Русь» — не імперська Московська, а європейська, демократична. Проект вабливий, хвилюючий і, сподіваюся, ще не до кінця знехтуваний.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *