Внутрішня поножовщина

Внутренняя поножовщина

Пам’ятаєте, був такий фільм «Боулінг для Колубмины»? Режисер Майкл Мур. 2002 рік. Бійня у школі Колумбайн. 1999. Коли це все сталося, підлітка з Пермі на ім’я Лев ще не було на світі. Коли Майкл Мур зняв свій фільм, підлітку по імені Лев був рік або близько того. Ми вже й забули про те гучне кіно. А в Штатах за два десятиліття жертвами публічного насильства стали сотні людей і школярів в тому числі. І навіть в нашій країні трагедія в Пермі – не перша. Але підліток Лев зрушився чомусь саме на ґрунті побоїща в Колумбайне. Коли трапляється якесь зовсім дике пригода, хочеться скоріше поставити діагноз. Як ніби назвавши якусь одну головну причину, ти заспокоюєш самого себе. Винна влада, винен інтернет, винна школа, винні наркотики. І обов’язково хочеться сказати, що от якби такий-то діри не було, то і ніякого події не сталося б. І ніякої різанини в пермській школі не сталося б. Ми шукаємо прості відповіді на складні питання. Шукаємо винного в самому кінці ланцюжка. Зараз звалять все на якогось дядька, який сидів на посту охорони в цій школі – він за все відповість.

А хто відповість за те, що хлопець з ножем у свої 16 років – наркоман і психопат, не раз намагався вбити самого себе? Його виключили зі школи – і що далі? Викинули і забули? Такі трагедії змушують ще раз подивитися озброєним оком на купу проблем. Дитячі психологи знову подумають про підліткової жорстокості, фахівці з інтернету затурбуються впливом соціальних мереж і яких-небудь груп смерті. Фахівці з безпеки розкажуть, як перешкодити озброєним людям проникати в навчальні заклади. Дитячий омбудсмен взагалі голову собі зламає, розмірковуючи, як дійшов до такого стану цей хлопчик і чим займалися його батьки. Мама не захотіла їхати до пораненого сина в лікарню – мовляв, чого там робити. Так нам, принаймні, описують її реакцію. Але безперечно одне: побоїще в Пермі – головна новина дня.

Яка виявилася для наших телеканалів менш важливою, ніж перетиранню з пустого в порожнє міністра Лаврова. А для Дмитра Пєскова важливим виявилося, що це не хтось напав на школу, а це внутрішня поножовщина. Хоча я не розумію, що може бути краще іншого. Тероризм – це страшно. А хіба не страшно, коли без всяких терористів діти ріжуть один одного ножами? Можна ставити якою завгодно діагноз і як завгодно загострювати проблему. Але не можна робити вигляд, що нічого серйозного не сталося.