Знову передчуття громадянської

Снова предчувствие гражданской

Бійка за Сталіна так сколихнула глибини масової свідомості, що на поверхню спливли речі і правда лякають. Питання вже не в тому, хто правий, а в тому, що не переубиваем ми один одного.

Менш ніж за тиждень бійка між видатними публіцистами Максимом Шевченком і Миколою Сванідзе, що сталося під час обговорення ними Сталіна в прямому ефірі радіо «Комсомольская правда», встигла стати подією історичного значення (причому відразу в кількох сенсах). Була і бурхлива реакція в соцмережах, були і коментарі на найвищому рівні — з Кремля. Прес-секретар глави держави Дмитро Пєсков, назвавши учасників бійки «мастодонтами», заодно використовував цей привід, щоб захистити від нападок наше міністерство культури.

Офіційні заяви з цього приводу довелося зробити і голові Ради з прав людини при президентові РФ, членами якого є і Сванідзе, і Шевченко. Не обійшов цю тему навіть патріарх Кирило — явно слідами відомої бійки він закликав духовенство відповідально ставитися до публічним виступам, які можуть закінчитися рукоприкладством і кинути тінь на православ’я.

Настільки широкий резонанс викликав за собою нову хвилю обговорень — про те, що накопичилися протиріччя в суспільстві настільки великі, що домовитися різним сторонам один з одним вже взагалі ніяк не виходить. Ось місце аргументів і займають удари кулака. А значить, ще одна громадянська війна в Росії неминуча.

Однак перед тим як робити такі далекосяжні висновки, треба розібратися, що ж, власне, сталося. Для цього варто покадрово відстежити епізод з бійкою, благо він тривав якихось три хвилини.

Нагадаю, тема дискусії звучала так: «Є сталінізм хворобу, яку треба лікувати». З самого початку Максим Шевченко почав перебивати Миколи Сванідзе, фактично, не даючи йому говорити. Наприклад, на слова Сванідзе про те, що Сталін перед Другою світовою знищив колір комскладу Червоної Армії, Шевченко причепився до слова «весь». Причому не допомогло і те, що Сванідзе тут же поправився: «майже весь».

Шевченко продовжував буквально атакувати свого опонента. Коли той знову цілком резонно зауважив, що Сталін своїми репресіями проти військових у 1937-38 роках, в результаті яких, між іншим, було знищено не менше двох третин вищого командного складу РСЧА, «довів країну до війни з Гітлером в катастрофічному стані», що «до кінця 1941 року в німецький полон потрапило 3,8 млн радянських солдатів», що Радянський Союз втратив у війні «майже 30 мільйонів чоловік», Шевченко заявив, що «зате Радянський Союз, на відміну від Франції, на колінах не стояв». Ніби Сванідзе стверджував протилежне.

За логікою Шевченка виходило, що якщо Сванідзе лає Сталіна за його репресії проти керівництва РСЧА, які призвели до катастрофічних результатів і немислимим втрат, значить він «плює на могили тих, хто загинув під Москвою».

Тут не можу не зауважити від себе, як історика і відповідального редактора енциклопедії «Історія війн», що навіть в переможних (!) для себе битвах, таких, як битва під Москвою і битва на Курській дузі, втрати Червоної Армії в три-чотири рази перевищували втрати німців. Чого вже говорити про страшні ураженнях РСЧА 1941-42 років, коли в німецьких «котлах» були радянські угруповання по 200-400 тисяч осіб…

Однак повернімося до «плідної» дискусії в радостудии. Після слів про те, що «Микола Карлович плює на могили загиблих під Москвою», Сванідзе назвав Шевченка мерзотником. «Може я і мерзотник…», — погодився той. Після цього визнання, мабуть, щоб ні в кого в цьому не виникало вже ніяких сумнівів, Шевченко почав вести «діалог» з Сванідзе у відверто провокаційному стилі, просто-напросто викликаючи свого набагато більш похилого та фізично менш сильного опонента на банальну бійку.

У підсумку, коли Шевченко дозволив собі слова «встань, і дай мені по морді, ссыкло таке», Сванідзе дійсно встав, і дав своєму опонентові ляпаса, а у відповідь отримав серію ударів кулаками і опинився на підлозі.

Якщо цим закінчується спроба обговорити події сімдесятирічної давнини між двома членами РПЛ (нагадаю повна назва цієї організації: «Рада при президентові Російської Федерації з розвитку громадянського суспільства і прав людини»), то що ж можна чекати від людей, наділених меншими статусом і відповідальністю?

Зауважу також, що спір саме з цього приводу завершився бійкою ще й тому, що у певної частини суспільства склався чіткий запит на реабілітацію Сталіна, а більше всього, його методів. Більш того, можна говорити, що на це є навіть політичне замовлення (хоча президент і публічно підкреслює, що «нині не 1937 рік» та «чорні воронки» за інакомислячими не їздять). Але адже не випадково з найвищих трибун ми постійно чуємо про те, що Сталін був «ефективним менеджером». І звучить це не інакше як заклик повчиться цим його «ефективним методам».

Тут варто спробувати зрозуміти причини такого стану справ. Свого часу мій хороший друг і товариш, старий радянський дисидент-соціаліст Вадим Білоцерківський говорив про страшної моральної деградації сучасного російського суспільства. Тоді мені ці слова здавалися певним емоційним перебором. Зрештою, один член суспільства нравственен, інший аморальний — не варто узагальнювати.

Однак після 2014 роки в цьому плані справи в Росії все дійсно сильно погіршилися. Будь-яка війна (і справжня, в Донбасі, і не менш запекла, палахкотлива в інформаційному просторі) позначається на суспільній моралі і моральності самим згубним чином, руйнуючи залишки і того, і іншого. З дуже простої причини. Під час такої війни держава дозволяє своїм громадянам, які воюють за його інтереси, як на реальному, так і на інформаційному фронтах, творити те, що в мирний час вважається злочинним або, як мінімум, аморальним.

Для збудження рядових бійців цієї війни задіюються патріотичні гасла, які до пори до часу (поки рахунок втрат не пішов на сотні тисяч і мільйони) працюють. Від них вимагається небагато — радісно вмирати «за Батьківщину». Тобто, за інтереси все того ж правлячого політичного класу. Генералам інформаційного фронту ставляться більш масштабні завдання. Вони повинні порушувати мільйони співгромадян, перемагаючи ворогів свого начальства ідеологічно.

От ми і бачимо, що побиття (бажано в прямому ефірі) тих, хто не хоче стати в загальний стрій, у буквальному, а не тільки інтелектуальному сенсі — стає чи не єдиним способом дискусії з незгодними.